Одно слово

Дата:
1903
Жанр:
Поезія
Кількість сторінок:
6
Опис публікації

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 78 – 83.


Вперше надруковано у журн. «Вільна Україна», СПб., 1906, № 1-2, стор. 7 – 10, з підзаголовком «Оповідання старого якута». На поему відгукнувся А. Кримський заміткою «Критично-філологічні уваги про ложки дьогтю в бочках меду» (журн. «Нова громада», 1906, № 7, стор. 105 – 112), де говорилося, що в якутській мові слово воля є. Очевидно, під впливом цього зауваження Леся Українка, випускаючи поему окремою книжкою (Леся Українка. Одно слово (Оповідання тубільця з півночі). – К. : Час, 1908 р. – 12 стор.), змінила слово якута на тубільця.

Різниці між цим текстом і першодруком нема. У виданні 1908 р. подано пояснення до кількох слів: «Тойоном звуть на півночі усякого начальника»; «Сполохом звуть різнобарвне сяйво на небі, що дуже часто буває видко вночі в холодних північних краях»; «Юртою зветься курінь, вкритий повстю або звірячими шкурами. В таких юртах живуть люди по холодних північних країнах»; «Тайгою звуться в Сибірі величезні темні ліси, що вкривають собою сливе всю цю країну».

Чорновий автограф поеми (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 742) має первісну назву «Чужі люди». У ньому в кінці поеми закреслено 16 рядків: від слів «Я до нього усе ходив» до «добрий був». Далі закреслено ще чотири рядки: від слів «Уже б ми їм казали» до «чого теє слово?». У друкованих текстах ці рядки є.

Дослідники творчості Лесі Українки припускають, що образ політичного в’язня, змальований в поемі, навіяний постаттю українського поета-революціонера, політичного засланця П. А. Грабовського. П.А.Грабовський помер у Тобольську 12.12.1902 р. Після арешту в 1888 р. він був засланий до Сибіру, перебував в Балаганському окрузі Іркутської губернії (1888 – 1889), Іркутську (1889 – 1892), Вілюйську та окрузі (1893 – 1896), Якутську (1896 – 1899), Тобольську (1899 – 1902).

Датується за першодруком.

Подається за виданням 1908 р.

Зауваження А.Кримського мені не здається слушним. По-перше, воно грунтується на впевненості, що загадкове слово – саме «воля». Але родзинка поеми – в тому, що Леся Українка – даруйте за каламбур ! – дає волю читачу подумати, що то має бути за слово, яке виражає найвищу цінність. Чи то корито з бананами, чи то пачка доларів, чи то слово «Мерседес»…

По-друге, незалежно від того, є в якутській мові слово «воля» чи нема, суть справи полягає в об’ємі поняття і в колі асоціацій, яке воно викликає. Чужий мав волю ходити в ліс, мав волю їсти, що хоче, і спати, скільки хоче. Якої ще «волі» людині потрібно ? Не мав він політичної, громадської свободи, і ідея поеми – в тому, що «чужий» не може пояснити цей специфічний зміст слова, оскільки бракує проміжних понять.

Відомо, що є країни, де «волю» розуміють так, що цар має змогу зрубати голову підданому без жодних пояснень. З точки зору філології слово «воля» в такій мові є, але чи це така «воля», якої ми прагнемо?