Леся Українка поряд із Тарасом Шевченком та Іваном Франком посідає чільне місце в іконостасі речників України. Вона чи не єдина жінка у світі, яка завдяки літературній творчості стала символом національних здобутків і прагнень окремого народу. В її особі поєднані схід і захід України, яка тоді була розшматована між двома імперіями. Світоглядні пріоритети письменниці втілюють кращі пориви української інтелігенції, яку не зламали офіційні культурні тенденції в умовах колоніальної залежности.

Біографія Лесі Українки є об’єктом вивчення кількох поколінь. Образ письменниці не зміг не зазнати міфологізації та фальсифікації, зокрема підпорядкованої ідеологічним приписам комуністичної системи. Однак збережені архівні матеріали дають можливість осмислити несфальшовані факти про життя і творчість авторки.

Найбільш повним зібранням матеріалів для сучасних біографів є книга сестри письменниці Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости» (Нью-Йорк, 1970). Її доповнює листування, найповніше видання якого подає 14-томне зібрання творів Лесі Українки (2021).

Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 року в місті Звягель. Вона була другою дитиною в сім’ї Петра Антоновича Косача й Ольги Петрівни Косач (до заміжжя – Драгоманової). Батьки побралися 1868 року й переїхали до Звягеля, куди Петро Косач, випускник правничого факультету Київського університету (1864), був призначений на посаду голови так званих «мирових посередників», у віданні яких після скасування кріпацтва перебували конфліктні ситуації між поміщиками та селянами. Перші 8 років життя майбутня письменниця провела в Звягелі, де в неї і сформувалося відчуття батьківського краю. Предки Косачів і Драгоманових, походження яких виводять з інших європейських земель, за кілька століть міцно укорінилися на українських теренах. Обидві родини мали дворянський статус, були тісно пов’язані з військовою службою, тому не уникнули політики русифікації, яка тривала в Російській імперії. Проте культивували поняття чести, справедливости, суспільного блага. Дух Косачів вплинув на формування аристократичного кодексу Лесі Українки, яку з висоти часу називають лицаресою, вірною служінню високим моральним цінностям вільної людини-інтелектуала. 

Лариса Косач. Київ, [1878-1879 рр.]. Фотоательє Володимира Висоцького

Мати і батько Лесі Українки сповна репрезентують фемінність і маскулінність, та у вихованні вони певною мірою помінялися ролями. Мати взяла на себе обов’язок твердої наставниці, батько, забезпечуючи родину матеріально, мав талант співчуття і розуміння дітей. Лесю вважали татовою донькою. Однак роль матері, яка повсякчас розширювала культурно-освітні горизонти талановитої дівчинки, важко переоцінити. Саме вона послідовно схиляла Лесю до літературної праці, започатковувала розмаїті творчі проєкти. Утім, своєю активністю і категоричністю подекуди залишала шрами на тендітній душі дитини, що впливали й на її подальшу самоідентифікацію. 

У вихованні Лесі брала безпосередню участь низка родичів. Бабуся по матері Єлизавета Іванівна Драгоманова (у дівоцтві Цяцька) приїжджала в гості до дітей і брала на себе обов’язки по господарству. Її гарна полтавська мова, безперечно, вплинула на мовленнєвий вибір онучки. Від типових вищих прошарків в імперії Косачі-Драгоманови відрізнялися намаганням оточити себе народною культурою. Палко обстоювала національний світогляд мати Лесі Українки, відома під псевдонімом Олена Пчілка. 

На малу Лесю вплинули її тітки по батькові, послідовні демократки за переконаннями – Єлена Антонівна Косач (у заміжжі Тесленко-Приходько) й Олександра Антонівна Косач (у заміжжі – Шимановська). Від тьоті Єлі дівчинка перейняла любов до рукоділля і вишивки. Їй вона присвятила свій перший вірш «Надія». Тьотя Саша давала Лесі перші уроки гри на фортепіано.

1880 року Косачі переїхали до Луцька, а згодом до маєтку в Колодяжному, що поблизу Ковеля. У Луцьку сталася подія, яка започаткувала траєкторію тридцятилітньої «війни з туберкульозом», – застуда на Водохреще. Із січня 1881 року з’явилися ознаки хвороби, що вимагала постійного лікування, тривалого проживання на курортах, клімат яких був рятівним для Лесі Українки.

Домашню освіту Леся розпочала разом із братом Михайлом, засвідчивши неабиякі здібності. Вони спільно досліджують навколишній світ, креативно організовують дозвілля, починають перші кроки в літературній творчості. Дві зими (1881–1883) Леся та Михайло навчалися в Києві з приватними вчителями, оскільки мати тривалий час оберігала дітей від казенної освітньої муштри. Після вступу Михайла до гімназії в місто Холм Леся ще інтенсивніше навчається самостійно, а дружні стосунки з братом на відстані тільки поглиблюються.

Особливо довірливі стосунки склалися в Лесі з молодшою на шість років сестрою Ольгою (Лілею). Саме для неї у дев’ятнадцять років вона написала працю «Стародавня історія східних народів», дбаючи про її можливість здобувати освіту рідною мовою. Відповідальність старшої сестри Леся Українка завжди проявляє в турботах про молодших дітей Косачів – брата Миколу, сестер Оксану та Ізидору.

У юності, попри загострення недуги, Леся Українка яскраво виявляє себе непересічною особистістю, талановитою поетесою. Її лектура різновекторна – вона жадібно освоює різні філософсько-політичні, теологічні, психологічні теорії тощо. Як поліглот, читає в оригіналі художні книги, праці та часописи різних країн світу. Пошуки себе зумовили самореалізацію в різних видах інтелектуальної діяльности, багато перекладає, пише літературно-критичні статті, збирає фольклор, робить суспільні справи. Помітною стає  потужна еволюція Лесі в художній творчості, насамперед у поезії, хоча її не менш приваблювали й інші жанри. У вісімнадцять років у листі до брата Михайла зафіксовано остаточне самовизначення Лесі Українки – «література моя професія».

Водночас починаються її безкінечні мандри – у пошуках підсоння і кваліфікованих лікарів. Дівчина відкриває для себе Крим, європейські міста. Але завше з бажанням провертається до рідного дому. Важливим у формуванні Лесиного світогляду був рік, прожитий у Софії, у родині дядька Михайла Драгоманова (1894–1895), де мала можливість студіювати численні книги з багатої бібліотеки професора-вигнанця. Вона важко переживає смерть улюбленого наставника, який помер на її очах.

Варто наголосити, що мати і дядько Лесі Українки попри незмінну повагу одне до одного сповідували різні світогляди. Від матері Леся всотала твердість національних переконань, дядько спонукав до глобального мислення, його лібералізм уживався з федералістськими ідеями. Натомість Леся Українка, яка вважала себе натурою «еластично-упертою», шукала свою стезю,  дискутувала з найбільшими авторитетами свого часу й поступово схилялася до думки, що її місія – творити літературні образи з глибоким філософським і культурософським змістом. 

На зламі ХІХ–ХХ століть письменниця заявила про себе в драматургійному жанрі. Цілий рік (1897–1898) вона провела в Ялті, де її жанрові шукання виходять на нову орбіту. Творче «Я» письменниці багато в чому почало відкриватися по-новому завдяки пережитому трагічному коханню до Сергія Мержинського. До останку вона доглядала свого друга в Мінську, якого поховала 1901 року. Після болісної втрати кілька місяців провела в подруги Ольги Кобилянській на Буковині, щоб відновити сили. Згодом до неї приєднався і супроводжував у карпатських мандрівках її товариш Климент Квітка – правник за освітою, талановитий фольклорист, також хворий на туберкульоз. Їхні стосунки незабаром переросли в цивільний шлюб.

Після кількох поїздок в Італію кліматолікування позитивно вплинуло на здоров’я письменниці. 1903 року Леся Українка з Климентом Квіткою починає мешкати в Грузії. Через чотири роки вони вінчаються в Києві. Упродовж 1907–1908 років подружжя переважно проживало в Криму, де сподівалося вкоренитися на тривалий час. Однак новий діагноз Лесі Українці перекреслив ці плани і змусив повернутися до Грузії. Там, незважаючи на недугу, письменниця інтенсивно працює. У Грузії вона  написала низку творів, у яких втілила зрілий модерністський талант, зокрема в Кутаїсі – драму-феєрію «Лісова пісня», у містечку Хоні – драму «Камінний господар».

Останні роки життя Лесі Українки позначені подорожами на лікування до Єгипту. Зупинялася вона в санаторіях міста Гелуана, що поблизу Каїра. Зацікавленість єгипетською культурою віддзеркалена у творчості письменниці та її наукових розвідках.

У травні 1913 року по дорозі з Єгипту на Кавказ Леся Українка востаннє відвідала Київ, де в її честь відбувся вечір в українському клубі «Родина». Улітку її здоров’я різко погіршилося. Родина вирішує перевезти хвору в гірське містечко Сурамі. Тут 1 серпня в оточенні рідних скінчився земний шлях письменниці. Домовину з її тілом відправили залізницею в Київ. За тиждень відбувся похорон, який засвідчив велику шану до письменниці. Похована Леся Українка на Байковому кладовищі, поряд із могилами батька і брата Михайла.

Біографію Лесі Українки вивчали численні українські науковці, до яких в останні десятиліття активно долучились Іван Денисюк, Тамара Скрипка, Лариса Мірошниченко, наукові співробітники музеїв Лесі Українки в Луцьку, Колодяжному, Звягелі, Києві, Ялті. У роки незалежности особливо багато зроблено для дослідження світоглядних засад творчости письменниці. У працях Віри Агеєвої, Ади Бичко, Тамари Гундорової, Оксани Забужко, Ніли Зборовської, Світлани Кочерги, Лариси Масенко, Марії Моклиці, Ярослава Поліщука та багатьох інших у новому світлі окреслено аспекти філософської думки Лесі Українки. Нині провідними ідеями авторки науковці вважають національну ідею та феміністичні переконання. Хоча в будь-якому суспільному русі письменницю відштовхує ортодоксальність, вузький прагматизм. Вона обстоює право на критичне мислення індивідуальности, яка в образному світі драматургії письменниці здебільшого протистоїть масі.

Лесі Українці притаманний власний погляд на популярні за її життя ідеали народництва, соціалізму, марксизму. Прихильниця європейських ідей, вона знала наукові праці, навколо яких тоді тривали активні дискусії. Уважала за потрібне поширювати соціал-демократичні переконання і в Україні, проте в цьому річищі, зважаючи на колоніальне становище нашого народу, завжди обстоювала власне національні інтереси. Складними були стосунки Лесі Українки з релігією. У своєму доробку авторка вибудовує своєрідну філософію християнства, вона повсякчасно звертається до образів Біблії, порушує тему ранніх християнських рухів. Письменниця цілком розділяла цінність християнського вчення, однак водночас для неї була вкрай важливою свобода iндивiдуальности. Твердження про атеїзм Лесі Українки, яке нав’язувало радянське літературознавство, нині повністю спростоване. Чимало дослідників звертають увагу на її трактування гностичних ідей, яке відлунено  в художньому світі письменниці.

Тексти авторки нон-фікшн та коди її художніх творів переконливо доводять високу освіченість та унікальну ерудицію Лесі Українки.