Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 26 – 61.

Вперше надруковано в «Иллюстрированном сборнике Киевского литературно-артистического общества», 1900, стор. 187 – 218. У доповненому варіанті стаття надрукована в журналі «Жизнь», 1900, № 7, стор. 187 – 214.

Автограф не знайдено.

Датується 1899 р. (вересень) на підставі листа Лесі Українки до О. Кобилянської від 4 (16) жовтня 1899 р., з якого видно, що стаття була прочитана як реферат на засіданні Київського літературно-артистичного товариства у кінці вересня 1899 р.: «Минулого тижня я мала відчит про нові напрями італьянської літератури…».

Подається за текстом журналу «Жизнь».

Епіграфа в оригіналі статті нема. Це моя видавнича самодіяльність. Ці три рядки мають свою історію :

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 309.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори в п’яти томах. Т. 1. К., Держлітвидав, 1951, стор. 179, як оригінальний твір Лесі Українки.

Вірш «Я свой летучий стих…» є варіантом перекладу однієї строфи вірша Ади Негрі «Виклик» («Sfida»), який Леся Українка виконала під час роботи над статтею «Два направления в новейшей итальянской литературе».

Автограф (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 729) на тому ж аркуші паперу, що й вірш «Як я люблю оці години праці» з датою: «19 жовтня 1899 р.». На цій підставі переклад датується 19.10.1899 р.

Подається за автографом. На мій хлопський розсуд, подавати ці три рядки в якості окремого перекладу (хоча б і не закінченого) – нонсенс, бо не видно, щоб Леся Українка мала намір перекладати цей вірш як самостійну цілість. Разом з тим, керуючись принципом «ніже тії коми», я не міг просто відкинути ці рядки, хоч вони й не мають самостійного значення. От я і знайшов їм місце в якості епіграфа.

Негрі Ада (1870 – 1945) – італійська поетеса.

Д’Аннунціо Габріеле (1863 – 1938) – італійський письменник, поет і прозаїк.

Моньє Марк (1829 – 1885) – французький письменник і літературознавець, багато років жив в Італії.

Петрарка Франческо (1304 – 1374) – видатний італійський поет епохи Відродження.

Гвельфи і гібеліни – ворогуючі політичні угруповання в середньовічній Італії. Партія гвельфів, до якої належали переважно ремісники та торговці, виступала проти намагань німецьких імператорів «Священної Римської імперії» поширити свою владу на Італію. Гібеліни, в основному феодальна знать, навпаки, підтримували зазіхання німецьких імператорів, вбачаючи в них захисників своїх класових інтересів.

папского двора в Авиньоне – У XIV ст. римські папи потрапили в залежність від французьких королів, і папська резиденція кілька десятиліть (1309 – 1377) перебувала у французькому місті Авіньйоні. Цей період дістав назву авіньйонського полону пап.

Тассо Торквато (1544 – 1595) – видатний італійський поет епохи Відродження, автор поеми «Визволений Єрусалим», в якій проводить ідею визволення Італії від турецьких загарбників та об’єднання всіх її земель в одній державі.

Леопарді Джакомо (1798 – 1837) – італійський поет, співець національно-визвольної боротьби італійського народу проти іноземного поневолення. Після поразки повстань 1820 – 1821 рр. в його творчості переважали песимістичні мотиви.

Период освободительных войн – Починаючи з XVIII ст. в Італії постійно точилася національно-визвольна боротьба, яка завершилась створенням у 1870 р. єдиної держави.

Д’Адзеліо (Адзельо) Массімо (1798 – 1866) – італійський письменник, художник і політичний діяч. Учасник національно-визвольного руху. Після австро-італійської війни 1848 р. посідав ряд високих державних посад.

Пелліко Сільвіо (1789 – 1854) – італійський письменник, активний учасник національно-визвольного руху проти австрійського панування, за зв’язок з карбонаріями відбув десятирічне ув’язнення.

Де Амічіс Едмондо (1846 – 1908) – італійський письменник, учасник національно-визвольної війни 1866 р. проти Австрії.

Кардуччі Джозуе (1835 – 1907) – видатний італійський поет і історик літератури.

Барб’є Анрі-Огюст (1805 – 1882) – французький поет. У збірці політичних сатир «Ямби» (1831) викривав політику французької буржуазії періоду Липневої революції 1830 р.

Фогаццаро Антоніо (1842 – 1911) – італійський письменник, поет і романіст. В його творчості переважали релігійні мотиви.

Катерина Сієнська (1347 – 1380) – італійська монахиня домініканського ордену, письменниця. У богословському творі «Книга божественної доктрини» та листах до церковних і політичних діячів закликала до миру між християнами й нового хрестового походу проти іновірців.

Бодлер Шарль (1821 – 1867) – французький поет, один з попередників декадентів.

Гонкури – брати Едмон (1822 – 1896) і Жюль (1830 – 1870), французькі письменники, працювали спільно.

Верлен Поль (1822 – 1896) – французький поет-декадент.

Тен Іполит (1828 – 1893) – французький історик, теоретик літератури й мистецтва, філософ.

безумная абиссинская война – Йдеться про першу спробу Італії загарбати Ефіопію в 1887 – 1888 рр.

Серао Матильда (1856 – 1927) – італійська письменниця і журналістка.

Ніцше Фрідріх (1844 – 1900) – німецький філософ.

Сократ (469 – 399 до н. е.) – давньогрецький філософ.

Борджа (Борджіа) Цезар (бл. 1475 – 1507) – син папи Олександра VI, кардинал, герцог Романський.

Башкирцева Марія Костянтинівна (1860 – 1884) – художниця, народилася на Україні, жила переважно в Італії і Франції. Залишила щоденник, який був опублікований після її смерті.