Джерело: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 155 – 198.

Вперше надруковано в журн. «Нова громада», 1906, № 11, стор. 13 – 32; № 12, стор. 42 – 65.

Зберігся автограф першої половини статті (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 856) (до слів: «Ніщо не призводить нас думати…»), який значно відрізняється від першодруку. Зокрема у друкованому тексті порівняно з автографом зроблено 24 скорочення – від кількох слів до цілого абзаца. Здебільшого вилучено цитати та місця, які повторювали чи пояснювали сказане раніше. Внесено також ряд редакційних правок, в одному місці з’явився новий абзац. Доля автографа другої половини статті невідома.

Автограф російською мовою (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 857) має назву «Утопия в беллетристическом смысле». Це перший варіант статті, писаний, очевидно, для якогось російського видання, але з невідомих причин не надрукований.

Готуючи на її основі статтю українською мовою для журналу «Нова громада», Леся Українка розширила вступну частину розглядом утопічних легенд у стародавніх релігіях і літературних пам’ятках та відредагувала ту частину, де йдеться про роман М. Г. Чернишевського «Що робити?». Про характер внесених правок свідчить лист Лесі Українки до матері від 26 березня 1906 р.

Датується 1906 р. на підставі згаданого листа Лесі Українки до матері.

Подається за першодруком.

Розподіл цієї довгої статті на глави та їх назви зроблені для нашого веб-видання. В оригіналі цього розподілу немає.

Маздейська релігія – релігія, поширена серед стародавніх народів Середньої Азії та Ірану. В її основі лежить культ божества світла і добра – Мазди.

покаліптична література – література, що трактує кінець світу. В Біблії це книги Єзекиїла, Даниїла та Одкровення (її найчастіше мають на увазі, коли говорять про апокаліпсис без дальших визначень).

Теократія – форма державного правління, за якого влада зосереджена в руках духівництва.

Августин Аврелій (354 – 430) – старохристиянський богослов і філософ-містик.

Ксенофонт (бл. 430 – 355 або 354 до н. е.) – давньогрецький історик і політичний діяч, учень Сократа. Написав «Грецьку історію» в семи книгах, в якій виклав історію Еллади з 411 до 322 р. до н. е., та ряд інших історичних праць.

Геродот (між 490 і 480 – між 430 і 424 до н.е.) – давньогрецький історик, автор «Історії», яка була першою на той час спробою викладу історії стародавнього світу.

Таціт Публій Корнелій (бл. 55 – бл. 120) – історик і політичний діяч Стародавнього Риму. Найвідомішими є його праці «Історія» та «Аннали», в яких висвітлюються події періоду ранньої імперії.

Платон (427 – 347 до н. е.) – давньогрецький філософ, об’єктивний ідеаліст. Був прихильником створення рабовласницької аристократичної республіки або монархії. Своє вчення виклав у працях «Держава», «Закони» та ін.

Нерон Клавдій Цезар (37 – 68) – римський імператор, відомий надзвичайною жорстокістю в боротьбі з опозиційними сенаторами, кривавими розправами над християнами.

Діоклетіан (бл. 243 – 313) – римський імператор, з метою зміцнення Римської імперії здійснив ряд реформ; лютий ворог християнства.

Аларіх (бл. 377 – 410) – король вестготів, які в III – IV ст. заселяли землі між Нижнім Дунаєм і Дніпром. Здійснював спустошувальні набіги на сусідні держави, двічі вторгався на територію Італії, у 410 р. захопив і розграбував Рим. Я спеціально залишив цей безграмотний коментар (М.Л.Гончарука), щоб було видно рівень знань літературознавця в діагоналевих галіфе. Він сплутав Готську державу у Причорномор’ї з Вестготським королівством у північній Африці.

Аттіла (? – 453) – вождь племені гуннів. З території Паннонії (сучасна західна Угорщина) гунни на чолі з Аттілою неодноразово нападали на Римську імперію.

Мор Томас (1478 – 1535) – англійський мислитель і політичний діяч, один з основоположників утопічного соціалізму. У своєму творі «Утопія» (1516) гостро критикував капіталістичні відносини, що зароджувались у той час, та змалював ідеальне суспільство, в якому запроваджено суспільну власність, нові форми розподілу і т. п.

Колонна Егідій (1247 – 1316) – середньовічний богослов, учень Фоми Аквінського, член чернечого ордену августіанців, був професором теології і філософії Паризького університету, пізніше – архієпископ бурзький.

Еразм Роттердамський (1469 – 1536) – один з найвидатніших гуманістів епохи Відродження, сучасник Томаса Мора. У своїй сатирі «Похвала дурощам» гостро критикував феодальне суспільство.

Кампанелла Томмазо (1568 – 1639) – італійський мислитель, представник утопічного соціалізму, автор книги «Місто Сонця», де змальоване ідеальне безкласове суспільство.

Бекон Френсіс (1561 – 1626) – англійський філософ-матеріаліст. У незакінченому утопічному романі «Нова Атлантида» (1604) намагався зобразити майбутнє безкласове суспільство. Особливого значення надавав розвиткові науки і техніки.

Верас д’Алле Дені (бл. 1630 – бл. 1700) – французький письменник, автор роману-утопії «Історія севарамбів» (1675), який в немовби з’єднувальною ланкою між ранніми комуністичними утопіями і соціальними ідеями Просвітительства.

Фонтенель Бернар (1657 – 1757) – французький письменник і вчений, попередник французьких просвітителів XVIII ст. Відомий працями на філософсько-моралістичні та науково-популярні теми.

Мореллі (дати життя невідомі) – представник французького утопічного соціалізму XVIII ст. Основні твори – поема «Базіліада» (1753) і трактат «Кодекс природи, або Істинний дух її законів» (1755). Свої ідеї про майбутнє комуністичне суспільство виклав у формі законодавчих проектів.

Кабе Етьєн (1788 – 1856) – французький письменник і публіцист, соціаліст-утопіст, автор роману-утопії «Подорож до Ікарії». Відстоював мирний шлях соціалістичних перетворень. Намагаючись втілити свої ідеї в життя, зробив спробу заснувати 1847 р. в Америці комуністичну общину – Ікарію, яка швидко розпалась.

Фур’є Франсуа-Марі-Шарль (1772 – 1837) – видатний французький соціаліст-утопіст, один з попередників наукового комунізму. Заслугою Фур’є є критика сучасної йому соціальної системи, створення вчення про новий, соціалістичний лад. Проте Фур’є не розумів необхідності ліквідації приватної власності для переходу до соціалізму.

Сен-Сімон де Рувруа Анрі-Клод (1760 – 1825) – видатний французький мислитель, один із засновників утопічного соціалізму. Основою соціологічного вчення Сен-Сімона в ідея про поступальний розвиток суспільства, неминучість заміни капіталістичного ладу новим, соціалістичним. При цьому великого значення Сен-Сімон надавав виробництву як розумній меті всякого суспільства. Близько підійшовши до розуміння ролі класів і власності у розвитку суспільства, Сен-Сімон залишився ідеалістом у поглядах на рушійні сили історичного розвитку.

Анфантен Бартелемі-Проспер (1796 – 1864) – французький соціаліст-утопіст, учень Сен-Сімона. У 1831 р. зробив спробу створити трудову общину, в якій прагнув запровадити ідеї спільної праці й вільного кохання.

Вейтлінг Вільгельм (1808 – 1871) – діяч німецького робітничого руху, один з теоретиків утопічного «зрівняльного комунізму», автор праці «Гарантії гармонії і свобода» (1842).

Оуен Роберт (1771 – 1858) – видатний англійський соціаліст-утопіст.

Сувестр Еміль (1806 – 1854) – французький романіст і драматург.

Байрон зробив апокаліптичне видиво смерті сонця – Йдеться про вірш «Пітьма» (1816).

Гейне… дав нестерпуче реальну примару – Леся Українка має на увазі його твір «Присмерк богів» (1822).

Бабеф Гракх (справжнє ім’я – Ноель Франсуа; 1760 – 1797) – французький революціонер, комуніст-утопіст. Був організатором і керівником таємного «Товариства рівних», яке очолило революційний рух. Після викриття товариства був страчений.

Уде Фріц (1848 – 1911) – німецький художник, відомий картинами на євангельські сюжети, трактовані ним дуже своєрідно, в плані осучаснення. Мав послідовників у різних країнах.

Роман Чернишевського «Що робити», як відомо, був написаний в тюрмі. Ставлячи перед собою головне завдання – пропаганду соціалістичних ідей, автор вдався до езопівської мови, щоб приспати пильність цензури, свідомо звернувся до форми пригодницького роману з складною інтригою, заплутаним сюжетом. Роман «Що робити?» високо оцінив В. І. Ленін. Ним захоплювалися великий український письменник революціонер-демократ І. Франко, видатний діяч міжнародного комуністичного і робітничого руху Г. Димитров. Болгарський вчений Тодор Павлов підкреслював, що роман Чернишевського відіграв велику роль у вихованні нових поколінь революціонерів.

Леся Українка помилялася в оцінці роману. Неправильно зрозумівши вихідні ідейно-естетичні позиції Чернишевського, не врахувавши тих конкретних історичних обставин, в яких він створювався, вона розглядала твір тільки щодо форми, сприймаючи його художню структуру буквально. Помиляючись в оцінці художньої вартості роману «Що робити?», поетеса разом з тим високо ставила Чернишевського як видатного вченого і мислителя.

Цей злобний крик літературознавця в цивільному найліпше свідчить, що Леся Українка не помилилась. Для правовірного комуніста, якщо чиясь думка співпадає з думкою Леніна, то вона є зайвою, а якщо суперечить – шкідливою.

Бульвер-Літтон Едуард Джордж (1803 – 1873) – англійський письменник і політичний діяч. Його творчість мала виразну реакційну спрямованість. Фантастичний роман «Прийдешня раса», про який згадується в статті Лесі Українки, вперше був надрукований у 1871 р.

Белламі Едуард (1850 – 1898) – американський письменник, журналіст і громадський діяч. Великою популярністю користувався його соціально-утопічний роман «За сто літ» (1888) та його друга частина «Рівність» (1897).

Морріс Уїльям (1834 – 1896) – англійський письменник, художник і громадський діяч, автор соціально-утопічного роману «Вісті нізвідки» (1891). Його творчістю в англійській літературі розпочинається новий етап, пов’язаний з виникненням соціалістичних елементів в англійській демократичній культурі.

Шпронк, Моклер, Галеві – маловідомі французькі письменники другої половини XIX ст.

Уеллс Герберт-Джордж (1866 – 1946) – англійський письменник, автор науково-фантастичних романів. Леся Українка має на увазі його роман «Війна світів» (1898).

Сікстинська капела – одна з найвидатніших пам’яток італійського мистецтва епохи Відродження. Сікстинська капела була домашньою церквою римських пап у Ватіканському палаці. Побудована архітектором Дж. де Дольчі в 1473 – 1481 рр., освячена при папі Сіксті IV, звідки й дістала свою назву. Плафон капели розписаний великим живописцем доби Відродження Мікеланджело.