Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 142 – 153.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори. Т. X, стор. 115 – 128 – за рукописною копією Олени Пчілки; у виданні: Леся Українка. Твори в п’яти томах. Т. 3. К., Держлітвидав, 1952, стор. 581 – 590 – за автографом.

У нашому виданні оповідання подається за автографом (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 823). Закінчення твору від слів: «…залунала перша фраза» подається у перекладі з німецької мови за текстом, опублікованим у журн. «Rutenische Revue», Відень, 1903, № 9, 10, під заголовком «Das Lied ohne Worte», що є перекладом оповідання «Голосні струни».

В автографі є ряд авторських правок: у реченні «Сей романс, – думала тепер Настя, – був для мене тим, чим був для Паоло й Франчески роман про Трістана і Ізольду» два останні слова закреслено, замість них вписано: «Ланчелота і Джіневру»; у реченні «Дівчина, що сиділа при фортеп’яно, була молода, струнка, чорнява, поважним і трохи смутним виразом на блідому обличчі…» закреслено: «трохи смутним», натомість вписано: «енергічним».

Невідомою рукою в автографі під заголовком зазначено: «Премирован на литературном конкурсе 1897 г.». На першій сторінці автографа червоним чорнилом зроблені помітки київського окремого цензора для іноземної цензури: «Дозволено цензурою, Киев, 5 апреля 900 г.», а трохи нижче «N.В. – Дозволено при условии применения к тексту правил правописания русского языка».

В архіві письменниці є початок (чотири сторінки) чорнового автографа оповідання (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 824), що уривається на словах: «Там стояло піаніно з бюстом Шопена, етажерка…», з первісним заголовком «Єдиний скарб», закресленим авторкою.

Між текстами чорнового й чистового автографів є ряд різночитань. Наведемо окремі з них:

Чорновий автограф
Чистовий автограф
1. «…очі сині, чудові, немов благаючі вічно когось…»
«…очі сині, чудові…»
2. «Здається, що дівчина, чуючи його, кожний раз іще гірше згинає свою недолугу постать…»
«Здається, що дівчина, чуючи його, кожний раз немов хотіла окритися від немилосердних людських поглядів…»
3. «Вона, здається, страх самолюбна!»
«Вона, здається, страх уразлива!»
В архіві зберігається також рукописна копія тексту оповідання, зроблена 1929 р. Оленою Пчілкою (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 845). Саме за цією копією «Голосні струни» вперше опубліковано у виданні: Леся Українка. Твори. Т. X. У копії після слів, на яких уривається автограф, йде пояснення Олени Пчілки про умови написання оповідання і відтворене нею по пам’яті втрачене закінчення оповідання. Під час переписування Олена Пчілка здійснила певне редагування тексту. Додані окремі слова і речення, цілі фрази опущено, змінено порядок слів, пунктуацію.

Дати в автографі немає. Датується твір 1897 р. – часом подачі оповідання на конкурс, оголошений Київським літературно-артистичним товариством. Можна думати, що робота над ним почалась в 1895 р.

7 грудня 1896 р. Леся Українка у листі до Л.М.Драгоманової, розповідаючи про існування у Києві літературно-артистичного товариства, яке оголосило літературний конкурс для творів українською та російською мовами і вже визначило жюрі, сповіщала: «Тепер, невважаючи ні на що, писатиму оповідання на конкурс, хоч, напевне, провалюсь». У жовтні 1897 р. у Ялті Леся Українка одержала телеграму від конкурсної комісії Київського літературно-артистичного товариства, якою її вітали з нагородженням золотим жетоном за оповідання «Голосні струни». Премійований твір мав друкуватися у літературному збірнику товариства.

У липні 1899 р. Леся Українка перекладає оповідання «Голосні струни» німецькою мовою і просить О. Кобилянську (лист від 9.07.1899 р.) відредагувати переклад. У цьому ж листі Леся Українка повідомляла, що Київське літературно-артистичне товариство ще й досі не спромоглось видати «Голосні струни». Німецький переклад авторка мала намір подати до збірника новел українських письменників, який готувався до видання у Дрездені. Передмову до збірника повинен був написати І.Франко. Пояснюючи вибір саме цього оповідання для згаданого збірника, Леся Українка тоді ж писала О. Кобилянській: «Врешті се (перекладене) оповіданнячко типічне для мене, бо воно наскрізь ліричне, його б можна поемою в прозі назвати, а я ж, власне, лірик par excellence». Видання збірки українських новел в німецьких перекладах не було здійснене.

Тим часом справа з виданням збірника Київського літературно-артистичного товариства, до якого мали увійти «Голосні струни», зволікалась і врешті припинилась зовсім. Рукопис був повернений авторці. До інших видавництв, за свідченням Олени Пчілки (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 845), Леся Українка це оповідання не посилала.

Stecchetti – псевдонім італійського поета-реаліста Оліндо Гверріні (1845 – 1916). Вірші Стеккетті перекладала Олена Пчілка.

Шопен – Фредерік Шопен (Chopin, 1809 – 1849), польський композитор.

Бетховен – Людвіг ван Бетховен (Beethoven, 1770 – 1827), німецький композитор.

Ich grolle nicht – романс німецького композитора Роберта Шумана (Schumann, 1810 – 1856) на слова німецького поета Генріха Гейне (Heine, 1797 – 1856). Цей романс є сьомим у циклі «Любов поета» (Dichterliebe, оп. 48), який складається з 16 романсів.

Леся Українка переклала цей вірш Гейне. В її перекладі він зветься «Не жаль мені» – так і в тексті оповідання.

чим був для Паоло й Франчески роман про Ланчелота і Джіневру – Франческа да Ріміні (? – 1278), дружина Малатести да Ріміні. Закохалась у Паоло (зведеного брата Малатести). Малатеста вбив обох коханців. Це кохання оспівав Данте Аліг’єрі (Dante Alighieri, 1265 – 1321) у 5-й пісні «Пекла». Згідно цієї пісні, кохання почалось з читання романа про Ланцелота та Джіневру. Цей роман (Лицар візка, Le Chevalier de la charrette) написав французький поет Кретьєн де Труа (Chrétien de Troyes, 2 пол. 12 ст.)

Надсон Семен Якович (1862 – 1887) – російський поет.

Gdyby ja była – цієї пісні Інтернет не знає.