Віла-посестра

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 84 – 91.

Вперше надруковано у журн. «Літературно-науковий вісник», 1911, кн. 12, стор. 405 – 412.

Між чорновим автографом (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 737) і першодруком є кілька різночитань (щоб їх побачити, клацніть кнопку «Автограф»; але рядки, пропущені в першодруку, я за різночитання не вважаю, бо це просто недбалість, на яку скаржилась сама Леся).

Першодрук і автограф не мають дати. Характер почерку і водяні знаки на папері автографа (п’ятикутна зірка) дають підстави датувати поему 1901 роком. На цьому ж папері писані і датовані поезії: «Уста говорять: «він навіки згинув!» – 7.06.1901 р., Кімполунг, «Мрія далекая, мрія минулая» – 10.08.1901 р., Буркут.

Поема була завершена 1911 р. Датується орієнтовно.

Подається за першодруком.

Існує інша думка щодо історії створення поеми. В.Агеєва («Поетеса зламу століть», розділ 4.6) твердить без посилань на джерело, що перша частина була написана в 1898 р. і закінчувалась словами :

Вже мені тепер життя немиле,

чи в темниці, чи на вільній волі».

Друга частина, згідно цього погляду, дописана в 1911 р.

Віла – у міфології південних слов’ян діва-чарівниця.

Юнак (сербськ.) – герой; юнаки – герої епосу південнослов’янських народів.

Пірнач – символ влади сербських воєначальників у далеку давнину.