Віхами творчого поступу Лесі Українки стали видані книги. Поява друкарень на теренах України створювала умови для розгортання видавничої діяльности. Уже наприкінці ХІХ століття в Україні працювала ціла низка таких друкарень, проте українському книговиданню доводилося долати різноманітні перешкоди, зумовлені видавничою політикою уряду царської Росії. Леся Українка, як і багато інших українських письменників, скористалися більш сприятливими умовами в цій царині, які були наявні в Галичині.

На крилах пісень

Перше видання збірки віршів поетеси вийшло у Львові. На титулі видання вказано: На крилах пісень. Твори Лесі Українки. Накладом авторки. Львів: З друкарні Товариства імени Шевченка під зарядом К. Беднарського, 1892. 111 с. Кароль Беднарський очолював друкарню НТШ упродовж тридцяти років (1881–1911). За час його керівництва вона стала найбільшим видавничим центром українського письменства в Галичині. 

Поетеса підготувала та надіслала рукопис 1892 року. Безпосередньо першодрук творів Лесі Українки здійснював Іван Франко, з яким авторка листувалася, обговорюючи окремі аспекти майбутньої книжки. Саме він редагував і компонував збірку, за його відсутности процес контролювала Ольга Франко (дружина). Реально книжка побачила світ у середині березня 1893 року. Це стало можливим завдяки коштам батьків авторки. Наклад становив 600 примірників. До збірки ввійшло 69 віршів. Відгуки на збірку надрукували Осип Маковей (львівська газета «Народна часопись»), Іван Верхратський (газета «Діло»). Головне управління у справах друку в Петербурзі заборонило розповсюджувати збірку «На крилах пісень» на території імперії. Однак нелегально її ввозили в підросійську Україну.

Думи і мрії

У Львові опубліковано й другу збірку поетеси. На її титулі зазначено: Думи і мрії. Поезиї Лесі Українки. Львів: Накладом Українсько-руської видавничої спілки, зареєстрованої спілки з обмеженою порукою у Львові, 1899. 123 с. (Бібліотека «Видавничої спілки», ч. 8) (наклад –  1000 примірників).

Збірка містить 48 віршів і дві поеми («Давня казка», «Роберт Брюс, король шотландський»). Задум друку нових творів з’явився в авторки 1898 року. Навесні наступного року Леся Українка отримала від Українсько-руської видавничої спілки зі Львова запрошення до співпраці та зразки продукції. Загалом вони їй сподобалися з певними засторогами. Під час підготовки рукопису Леся Українка спілкувалася з Володимиром Гнатюком, який безпосередньо курував цей проєкт. Йому ж особисто вона відправила варіант з остаточною коректурою та прохання надіслати їй 10 примірників, надрукованих на тоншому папері. Володимир Гнатюк – ровесник Лесі Українки, визначний учений-етнограф, відомий як авторитетний редактор наукових і художніх видань, ініціатор та організатор діяльности Української видавничої спілки при НТШ. 

Книжку видали у двох версіях: брошурована (ціна 60 крейцарів) та оправлена (ціна 80 крейцарів). У продаж вона надійшла в жовтні 1899 року. Відповідне повідомлення подає «Літературно-науковий вістник». Критичний відгук на книгу ліг в основу статті Івана Франка «Леся Українка», опублікованої у цьому ж часописі. Відгуки також з’явилися в газеті «Діло» та журналі «Киевская старина» (автор Дмитро Дорошенко).

Відгуки

Наступна збірка творів Лесі Українки тісно пов’язана з містом Чернівці. На її титулі подано такі відомості: Леся Українка. Відгуки: Поезиї. Виданє акад. тов. «Молода Україна» в Чернівцях. Накладом Николая Грабчука, ул. Кладовища ч. 1. З друкарнї «Австрия». Чернівці, 1902. 96 с. До книжки ввійшли 30 поезій та драматична поема «Одержима».

Із пропозицією видати книгу в Чернівцях до Лесі Українки влітку 1901 року звернувся студент місцевого університету й редактор видавництва «Молода Україна» Василь Сімович. З молодих літ він набував досвіду у видавничій справі: заснував видавничу спілку «Січ», був технічним редактором газет «Гасло», «Селянин», редагував книги із серії «Бібліотека для молодіжі» тощо. Особливо тісними були його зв’язки з громадською організацією «Молода Україна». Рух під назвою «Молода Україна» відомий із 70-х років ХІХ ст. Упродовж 1899–1903 років його презентувала студентська організація в Австро-Угорській імперії, що мала свій однойменний друкований орган. Основна мета діяльности руху – здобути політичну незалежність України.

Поетеса дала згоду видати свої нові твори під орудою Василя Сімовича без особливих умов. Позичку редакції на видання надав лікар Модест Левицький, що зарекомендував себе також співаком і культурним діячем. Ініціатива щодо друку драматичної поеми «Одержима» належить працівникові друкарні «Руська Рада» Миколі Грабчуку, що незабаром узгодили з авторкою.

Книгу видано у квітні 1902 року. Про цю подію письменниця дізналася з преси. Отримавши авторські примірники, відгукнулася досить схвально – «гарненько видана і в гарній оправі». Окремі недоліки не були визнані критичними. Оформлення книги в сецесійному стилі взяв на себе Микола Грабчук. Прикметно, що палітурка була позначена блакитно-жовтою емблемою, яка була знаковою для товариства «Молода Україна».

Незабаром у пресі з’явилося кілька відгуків на книгу, поміж них Романа Гамчикевича (газета «Діло»), Михайла Лозинського (там само), Володимира Гнатюка («Літературно-науковий вістник), Степана Чарнецького («Молода Україна»), а також редакційні повідомлення в часописах «Руслан» та «Гасло». Збірку продавали в українських книгарнях: зброшурована – 1 крона, оправлена – 1 крона та 60 сотих. 

На крилах пісень (1904)

За життя Леся Українка опублікувала на території Російської імперії тільки одну збірку поезій – «На крилах пісень». Вихідні відомості книжки, уміщені на титульній сторінці: Леся Украинка. На крылах писень. Збирныкъ творивъ. Кіевъ. Типографія Петра Барского, Крещатикъ № 40. Соб. домъ, 1904. 300 с. І-VІ с. 

1903 року Петербурзький духовний цензурний комітет прискіпливо вивчив пропоновані для друку тексти. Було заборонено публікувати поезії «Жертва», «Сльози-перли» та інші. Цензурний дозвіл датовано 23 жовтня 1903 року. З січня по серпень наступного року Леся Українка працювала над коректурою збірки. Зауваги цензури спотворювали деякі тексти, що пригнічувало поетесу, яка скаржилась в одному з листів до Ольги Кобилянської: «Боже, як мені вже ся книжка обридла, аж бачити її не можу! А тут ще й прав коректу!».

Збірка вийшла у світ на початку жовтня 1904 року. Її авторка особисто подарувала Борисові Грінченку та Миколі Лисенкові на знак глибокої поваги. Відомо, що книгарня Леоніда Ідзіковського в Києві прийняла від авторки 10 примірників її збірки для продажу за ціною 1 крб 50 коп. Збірку продавали також у двох одеських книгарнях, з продажу кожної авторка отримувала 30 відсотків комісійних.

Книга повторює назву, але зміст львівського видання 1893 року суттєво змінено та доповнено новими текстами. Ця книга репрезентує вибрані твори, заново зредаговані для нового видання, їх уважають останнім виявом волі авторки. Поетеса скоротила ранні вірші, надавши їм більшої стислости й виразности. Деякі твори в книзі опубліковано вперше. Правопис видання відповідає тогочасним вимогам російської транскрипції українських текстів.

Перші рецензії на збірку написали Григорій Коваленко та Софія Русова. Але загалом відгуків було обмаль. Брак реакції з боку критики авторка оцінила іронічно: «Ну, а в печаті –  мовчання. Та що ж, поділю сей фатум з Шевченком, в його компанії і се не сором». 

Твори. Книга перша

Перша прижиттєва книга драматургії та прози Лесі Українки є продукцією видавництва «Дзвін». Її створили в Києві 1907 року три видатні літератори та громадські діячі – Володимир Винниченко, Юрій Тищенко і Лев Юркевич. Безпосередньо до Лесі Українки з пропозицією опублікувати зібрання її драматичних творів звернувся Юрій Тищенко, суспільно-громадський діяч, видавець, публіцист, журналіст, письменник і перекладач. Нелегальне становище зумовлювало численні псевдоніми Юрія Тищенка, зокрема Леся Українка частіше згадує про нього в листах як про Юрія Сірого. Саме з ним авторка спілкувалася під час підготовки видання. З редакційним баченням структури книги та її назви Леся Українка погодилася. Однак зміни, які запропонувала авторка, через запізнення врахувати не вдалося.

Перший том творів Лесі Українки став другою публікацією новоствореного видавництва. Вона виявилася доволі ошатною, з високою якістю поліграфії. На титулі було вказано: Леся Українка. Твори. Книга перша. Видавництво «Дзвін». Київ [б. р.]. У книзі – 217 сторінок. Малюнок для обкладинки зробив Іван Бурячок, відомий художник і графік, який співпрацював із видавництвом.

До збірки ввійшли драматичні («Вавілонський полон», «На руїнах», «Три хвилини», «В дому роботи, в країнї неволї», «Йоганна, жінка Хусова») та прозові твори («Над морем», «Приязнь», «Розмова»). Попри те, що книги видавничої спілки «Дзвін» мали репутацію європейського рівня, у публікації не обійшлося без друкарських помилок. Авторка констатувала, що «їх там, здається, чимало і досить глупих». Варто відзначити, що за видання письменниця отримала гонорар. Ольга Косач-Кривинюк свідчить, що Юрій Сірий дав «Посвідку» про купівлю видавництву «Дзвін» 8 творів Лесі Українки особисто від неї та видав завдаток у сумі 50 руб. За домовленістю решту виплачували їй поаркушно (рахуючи аркуш 25 руб.) після виходу книжки у світ.

Серед відгуків на книгу варто виділити статтю Миколи Євшана «Рецензія на 1 кн. творів, що видав ”Дзвін”», опубліковану в журналі «Літературно-науковий вістник 1911 року (ч. XII).

В останні роки обговорювали ідею видання другого тому творів письменниці. Тут погляди розходилися: Леся Українка хотіла опублікувати насамперед поезії та 1–2 драми, натомість видавці були зацікавлені в друці лише драматичних творів. Однак компроміс було знайдено, і Леся Українка взялася готувати другий том. Нарікала на те, що Сірий вибрав «політику мовчання» з нею, і навіть ходили чутки, що книгу готували «без жодної попередньої про те умови» з авторкою. Урешті через брак коштів 2-й том творів Лесі Українки у видавництві «Дзвін» не опублікували.

За життя письменниці виходили також окремі відбитки текстів, що спершу були оприлюднені в часописах. Як перекладачка, вона разом із Максимом Ставиським 1892 року опублікувала «Книгу пісень» Генріха Гейне, видану в друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Беднарського. Через одинадцять років перекладацький доробок двох авторів становили зміст ще однієї книги – «Генріх Гайне. Атта Троль, Раткліф, Балади. Переклади Л. Українки і М. Славінського», яку  у Львові видала редакція «Літературно-наукового вістника» 1903 року.

Кожне прижиттєве видання письменниці нині є справжнім раритетом.