Упродовж життя стан здоров’я Лесі Українки вимагав постійних контактів із медиками. Уся родина письменниці покладала на лікарів великі надії. Щоб побороти недугу, не шкодували ні коштів, ні сил, подекуди долали значні відстані, щоб мати можливість отримати консультацію від доктора, про репутацію якого дізнавалися заздалегідь. На допомогу хворій приходили як містечкові служителі Ескулапа, так і світила європейського рівня. Попри складнощі встановлення точного діагнозу та брак засобів зарадити пацієнтці в її захворюванні, усе-таки лікарі прислужилися тому, що Леся Українка могла продовжувати працювати та залишити свою літературну спадщину нащадкам. Ставлення до лікарів у родині зазвичай було поважне, до багатьох із них Леся Українка відчувала щиру вдячність, а з деякими з них склалися приятельські стосунки. Ці люди, імена яких увійшли в життєпис Лесі Українки, заслуговують світлої пам’яті з висоти нашого часу. 

Афанасьєв Євген Іванович (1837–1897) – визначний терапевт, науковець, професор терапії Київського університету св. Володимира. Одним із перших намагався встановити діагноз маленькій Лесі, уважав, що її треба лікувати від ревматизму.

Мерінґ Фрідріх Фрідріхович (1822-1887) – випускник Ляйпцизького університету, професійна кар’єра якого тривала в Україні й досягла піку в Києві. Улюбленець київського бомонду, що дало змогу йому досягти солідних статків, однак представників незаможних верств нерідко лікував безкоштовно, зробив вагомий внесок у благоустрій Києва. Його діагноз хворій – «золотуха на тлі анемії». Рекомендував бальнеотерапевтичні заходи (комплексне лікування мінеральними водами).

Борткевич – гадяцький земський лікар, за походженням поляк. Порадив Лесі Українці хірургічне лікування.

Рінек Олександр Христофорович (1837–1916) – швед за походженням, доктор медицини. 1872 року був призначений на посаду ординатора Київського шпиталю, тут пройшов школу авторитетного професора Володимира Опанасовича Караваєва і згодом сам став лідером шпитальної хірургії в Києві. Саме він зробив першу операцію Лесі Українці на лівій руці в київській університетській клініці. Пізніше письменниця неодноразово зверталася до нього за консультаціями.

Павловський Олександр Дмитрович (1867–1944) – визначний хірург, науковець, колега професора Олександра Рінека.

Краєвський Владислав Генрик Северин (1855-1907) – випускник Варшавського університету, здобув досвід стажування в провідних хірургічних клініках Європи, працював у Варшаві. На консультації погодився з рекомендацією лікування Лесі Українки через хірургічне втручання. Тоді ж варшавські медики вирішили, що їй потрібно користуватися  екзопротезом (т. зв. зовнішній скелет), що й було зроблено.

Богуш Параска Назарівна (1826–1907) – народна лікарка, що походила з кріпаків. Проживала на хуторі Зелений Гай біля села Косівщина на Сумщині. Звернення до неї 1889 року було намаганням спробувати методи фітотерапії (лікування за допомогою цілющих властивостей трав). Леся Українка схвально відгукувалася про практику Параски Богуш, зокрема писала: «…лічення її дуже схоже до лічення грязевими ваннами в Криму, тільки що там ванни гріються на сонці, а в неї піч служить сонцем».

Більрот Христіан Альберт Теодор (1829–1894) – відомий австрійський лікар, доктор медицини, керівник Віденської хірургічної клініки. 1891 року Леся Українка мала намір отримати згоду авторитетного медика на операцію, але він, зважаючи на кволість організму дівчини, рекомендував носити апарат і приймати морські ванни в Італії.

Левицький Модест Пилипович (1866–1932) – відомий український інтелігент, ковельський лікар, що став приятелем родини Косачів, члени якої нерідко опинялися серед його пацієнтів. Коли Лесі Українці дошкуляв біль, наполягав на знерухомленні суглоба (це були своєрідна «моральна пов’язка).

Сапєжко Кирило Михайлович (1857–1928) – випускник медичного факультету Київського університету, доктор медицини, професор хірургії, учень знаменитого Олександра Рінека. Лікував Лесю Українку в Києві ін’єкціями йодоформу у хворий суглоб, після яких доводилося вдаватися до найсильніших знеболювальних засобів. Особливого ефекту цей метод не мав.

Дерижанов Мартирос Семенович (1867–1900) – особистий лікар Лесі Українки в Ялті 1898 року. Вірменин за походженням, прихильник методів гідротерапії, громадський діяч (був членом правління Благодійного товариства, опікуном убогих приїжджих хворих). Леся Українка мешкала безпосередньо на віллі «Іфігенії», яку орендував лікар для своєї родини й медичної практики. До його порад прислухалася найретельніше, він же рятував її від припадків, зумовлених неврозом. В одному з листів письменниця повідомляє: «Dr Дерижанов (і він і його жінка надзвичайно добре до мене відносяться), узяв мене під ферулу, поклав у ліжко і холодними витираннями, бромом, ваннами etc. вернув мене до нормального (більш чи менш) стану…». Дружні стосунки з сім’єю Дерижанових засвідчують вечори музикування, спільне відзначення свят, а на прощання письменниця зробила для Мартироса Семеновича унікальний подарунок – вишиту білим по білому українську сорочку, що стала зворушливим знаком удячности й довіри. Дізнавшись про ранню смерть лікаря, Леся Українка була надзвичайно засмучена, оскільки в її очах він був другом і людиною, що мала справжнє покликання до медицини.

Фон Берґман Ернст (1836–1907) – відомий німецький хірург, професор основоположник асептики. Закінчив Дерптський університет. Консультував Лесю Українку декілька разів, зокрема в Умані 1898 року, де він перебував транзитно. Наступного року Леся Українка їде в Берлін, аби провести операцію в клініці Берґмана на суглобі правої ноги. Дороге берлінське лікування можна вважати успішним, хоча пацієнтка змушена була змінити милиці на ортопедичний апарат.

Айхгорст Герман Людвіґ (1849–1921) – один із європейських консультантів Лесі Українки, відомий науковець. Заради прийому в нього, письменниця спеціально їздила в Цюрих. Радив бальнеологічне оздоровлення.

Салі Герман (1856–1933) – швейцарський лікар, учений-медик, автор 178 наукових публікацій, фахівець із внутрішніх хвороб, неврології. Як консультант Лесі Українки 1902 року дійшов висновку про значний прогрес, спричинений лікуванням. Проте також радив італійський клімат.

Нотнаґель Карл Вільгельм Герман (1841–1905) – визначний німецький  терапевт і фармаколог. До нього на консультацію Леся Українка їздила в Цюрих 1903 року. Її враження про компетентність лікаря, збережені в листах, суперечливі.

Г’юґенен Ґустав (1840–1920) – швейцарський інтерніст, психіатр, ентомолог. Консультант Лесі Українки.

Тамбурер П. А. – ялтинський лікар-німець, нефролог, який 1907 року діагностував у Лесі Українки туберкульоз нирок. Рекомендував винятково курортне лікування.

Ізраель Джеймс Адольф (1848-1926) – відомий німецький лікар єврейського походження, хірург, уролог. Автор 170 наукових праць. На консультації підтвердив Лесі Українці ураження туберкульозом нирок. Уважав за доцільними для неї лише консервативні методи.

Безперечно, це не всі медики, з якими перетиналася Леся Українка в пошуках шансів на одужання. Зокрема, практично не відомо, до послуг яких фахівців вона вдавалася останніми роками – у Грузії та Єгипті. Однак навіть перелічені вище становлять потужний віртуальний інтернаціональний консиліум, який усупереч випробуванням, що випали на долю Лесі Українки, сприяв продовженню її крихкого, але безцінного життя.