Мати Лесі Українки сформувала в сім’ї глибокий пієтет до народної творчости. Майбутня письменниця змалку долучилася до неформального виконання пісень із рідними. Її дитячі враження сповнені народнопісенного аранжування, яке вона зберегла завдяки винятковій пам’яті на довгі роки. Олена Пчілка, намагаючись, аби діти перейнялися українським духом, шукала будь-якої можливости, щоб відкрити дітям автентичний світ народних святкувань. Знаковими для Лесі стали поїздки в села Жабориці на Звягельщині, Чекни Дубенського повіту, мандрівки Ковельщиною, що суттєво збагатили її уявлення про розмаїтість і варіативність обрядових пісень.

Два зошити записів 150 пісень із текстами й нотами Леся Українка передала безпосередньо відомому композиторові й фольклористу Миколі Лисенкові. Це була спільна праця Лесі та її молодшої сестри Ольги. Згодом Леся Українка неодноразово наспівувала пісні тому ж Лисенкові, а також Клименту Квітці, оскільки була переконана, що народні музичні перлини потребують збереження та розвитку. Улюбленими піснями письменниці вважають такі: «Розлилися води», «А вже весна», «Женчичок-бренчичок», «Ой сивая зозуленька» (весільна), «Козака несуть», «Їхав козак через поле», «Ой у полі жито», «Пряля», «Піють півні», «Вишні-черешні розвиваються» тощо.

1893 року Леся Українка написала першу фольклористичну працю «Купала на Волині». Однак за життя письменниці Іван Франко опублікував тільки її літературну частину, а музична була оприлюднена значно пізніше. Поглибленню фольклорних зацікавлень Лесі Українки сприяло її знайомство зі своїм майбутнім чоловіком Климентом Квіткою. Разом із ним вона впорядкувала три фольклорних збірники: «Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини та Звягельщини на Волині» (1903), «Народні пісні до танцю. З нотами» (1904), «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» (1917). Вони засвідчують широку жанрову палітру народнопісенних шедеврів, які знала письменниця: з-поміж них є історичні, козацькі, рекрутські, ліричні, побутові, колискові, дитячі, жартівливі, баладні, танцювальні й навіть пісні казок, причому молода дослідниця була певна, що до неї цих пісень «ще ніхто не записував».

Вагомою сторінкою надбань Лесі Українки стала експедиція із запису українських народних дум, яку вона організувала разом із чоловіком. Письменниця палко шанувала бандуристів і майстрів кобзарської справи, навіть сама в зрілому віці вирішила навчитися грати на бандурі. Її турбувало, що кобзарська традиція занепадала. У листі до Миколи Аркаса вона писала «Очевидячки, дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що не має собі паралелі нігде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре без порятунку, без пам’ятника навіть?». До експедиції були залучені авторитетні знавці фольклору, які під керівництвом Філарета Колесси спеціально поїхали на Полтавщину, на території якої найпомітнішою була діяльність кобзарів. Більшою мірою письменниця сама (інкогніто) фінансувала цей проєкт. Окрім того, Леся Українка запросила до Ялти відомого кобзаря харківської школи Гната Гончаренка та записала його репертуар (думи «Про вдову», «Про Олексія Поповича», «Про сестру та брата» й інші) на фонограф. Дев’ятнадцять валиків із зібраними матеріалами Леся Українка надіслала до Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка. Підсумком експедиції стала праця «Мелодії українських народних дум» за редакцією Філарета Колесси. Коли вийшла  перша серія, Леся Українка її привітала словами: «Тепер уже справді можна сказати: “Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!”».

Низці творів, які записала Леся Українка, нове життя дали класичні обробки композиторів, зокрема й такого маестро, як Микола Леонтович. Показово, що, схильна до синтезу мистецтв, письменниця сформувала нотний «Додаток» до драми-феєрії «Лісова пісня» з шістнадцяти народних волинських мелодій. Отож народна пісенна творчість наснажувала творчі задуми авторки, а її записи стали заповітним внеском у скарби музичної фольклористики.