Леся Українка виросла в сім’ї, у якій завжди стежили за публікаціями в періодиці. Косачі передплачували журнали, зокрема іноземні, своєю творчістю намагалися сприяти розвитку преси в Україні.

Ініціатором перших публікацій Лесі Українки стала Олена Пчілка. За свідченням сестри Ольги, «мама мало не силоміць» добувала в доньки дитячі вірші. Для друку було обрано журнал «Зоря». Саме в ньому 1884 року вперше побачили світ твори юної поетеси – вірші «Конвалія» (ч. 22) та «Сафо» (ч. 23). Вірші для дітей Лесі Українки були презентовані 1887 року в альманасі «Перший вінок» («На зеленому горбочку...», «Русалка», «Любка», «Літо краснеє минуло...»). Тексти юної поетеси охоче публікував журнал для дітей «Дзвінок». Уже з першого року його утворення (1890) в ньому почали з’являтися першодруки віршів та оповідань, адресованих маленьким читачам.  1894 року на шпальтах часопису була опублікована поема «Роберт Брюс, король шотландський», що здобула велику популярність. Пізніше до редакції «Дзвінка» Леся Українка віддала такі знакові твори, як «І все-таки до тебе думка лине...», «Діточе віче» та інші.

У перші роки після дебюту тривала багаторічна співпраця Лесі Українки з часописом «Зоря». Цей всеукраїнський літературно-науковий і громадсько-культурний часопис-двотижневик виходив у Львові впродовж 1880–1897 років. Опікувалося ним Літературне товариство імені Шевченка (з 1892 року – Наукове товариство імені Шевченка). До співпраці журнал запрошував молодих і видатних українських літераторів з усіх теренів України, з-поміж яких Іван Франко, Олена Пчілка, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький та інші. «Зоря» опублікувала низку поезій Лесі Українки, як-от: «Чого то часами», «Пісня» (1887), «Надія» (1888), «До натури», «Напровесні» «Співець», В’язень» (1889), «Зоря», «Якщо прийде журба», «Фантазіє, ти, сило чарівна» (1891), «Весняні співи», «До мого фортеп’яно» (1882), «Сосна» (1893), «Хотіла б я піснею стати» (1894). У цьому ж виданні надруковано перші оповідання Лесі Українки, окремі переклади з Генріха Гейне. На шпальтах «Зорі» вийшла рецензія Осипа Маковея на збірку Лесі Українки «На крилах пісень» (1893). Однак рівень художніх публікацій у часописі поступово знижувався. Мала претензії до нього і Леся Українка. Дядько Михайло Драгоманов радив племінниці довірити свої тексти галицькому журналу «Народ», що поступово завойовував авторитет як громадсько-політичний і науково-популярний двотижневик. Особливо він прогресував під редагуванням Михайла Павлика. Спочатку Леся Українка висловлювала певні сумніви. Зокрема їй не хотілося підкорятися виразній тенденційності журналу, до того ж насторожував брак чіткої антиросійської позиції. Однак 1891 року авторка зробила остаточний вибір на користь «Народу» і навіть сприяла його фінансуванню та популяризації серед літераторів Наддніпрянської України. Читачі цього журналу мали можливість ознайомитися з її триптихом «Ридання», що складався з віршів «Сторононько рідна! Коханий мій краю!», «Україно! Плачу слізьми над тобою», «Всі наші сльози тугою палкою» (1891), оповіданням «Школа» (1895), політичною сатирою та публіцистикою. Як читачка, вона добре орієнтувалась у тогочасному ринку україномовної періодики. Критично відгукувалася про часописи «Правда», «Діло». Із радістю сприйняла вістку про те, що Іван Франко заснував  часопис «Житє і слово» (1894–1897), який був зорієнтований на оприлюднення новинок літератури, історичних та фольклорних студій, але незабаром став відтворювати ширшу палітру громадського життя. З художніх текстів письменниці тут опубліковано поему «Давня казка» (1896), «Слово, чому ти не твердая криця…», «Fiat nox!», «Грішниця», «О, знаю я, багато ще промчить…», «Хвилина розпачу» (1897) та інші.

Наступним лідером довіри Лесі Українки як авторки було періодичне видання «Літературно-науковий вістник» (ЛНВ). Цей місячник літератури, науки й громадського життя став новим друкованим органом Наукового товариства імені Шевченка у Львові. ЛНВ, створений на базі журналів «Зоря» та «Житє і слово», виходив із 1898 року у Львові, а з 1907 – у Києві. Фактичним редактором видання спочатку був Іван Франко. Редакція приділяла велику увагу залученню талановитих письменників з усіх куточків України, що працювали в різних жанрах. Часопис стратегічно уникав партійної тенденційности, прагнув розвивати інтелектуальний рівень українського читача.

Уже 1898 року Леся Українка віддала для першодруку в «ЛНВ» свої нові поезії «Товаришці на спомин», «Поет під час облоги», «Східна мелодія», «Мрії», «Зимова ніч на чужині», «Порвалася нескінчена розмова» та інші. Письменниця й надалі тісно спілкувалася з редколегією  «Вістника», який відкривав для читачів низку її текстів: поезію, переклади, прозові надбання, студії тощо. Виняткова роль журналу належить у публікації драматичних творів письменниці, які засвідчили невідомий раніше діапазон її таланту. Зі сторінок ЛНВ до скарбниці української літератури ввійшли такі драми: «Одержима» (1902), «Кассандра» (1908), «У пущі» (1910), «На полі крови» (1910), «Руфін і Прісцілла» (1911), «Лісова пісня» (1912), «Адвокат Мартіан» (1913). До останку письменниця віддавала перевагу ЛНВ, коли йшлося про оприлюднення її нових  текстів. Натомість редакція ЛНВ високо цінувала співпрацю з Лесею Українкою і зробила важливий внесок у популяризацію її імені. Саме  цей часопис уперше надрукував статтю Івана Франка «Леся Українка» (1898), у якій високо оцінено  творчий потенціал письменниці.

Тільки зрідка знакові твори авторки з’являлися в інших періодичних виданнях. 1905 року редактор Микола Дмитрієв і видавець Григорій Маркевич запросили Лесю Українку до співпраці в журналі «Рідний край». Через рік до редколегії долучилася її мати. Після того як влада усунула редактора часопису через «неблагонадійність», саме Олена Пчілка взяла на себе обов’язки головного редактора й упродовж 1907–1914 років опікувалася виданням «Рідного краю». Леся Українка сприяла успіху журналу своїми творами, які почала віддавати для публікації з 1906 року. Завдяки «Рідному краю» читацькій авдиторії стали відомі такі тексти, як «У катакомбах» (1906), «Вавілонський полон» (1908), «Йоганна, жінка Хусова» (1909–1912).

1913 року ще одне періодичне видання опублікувало два твори Лесі Українки – журнал «Дзвін». Прикметно, що свою останню велику драму «Оргія» вона зголосилася надрукувати саме там. Щомісячник «Дзвін» відомий як орган Української соціал-демократичної робітничої партії, що приділяв значну увагу літературно-художнім надбанням. Виходив у Києві лише два роки (1913–1914). Однак він навряд чи міг конкурувати з ЛНВ.

Першодруки Лесі Українки стали окрасою і тогочасних альманахів та збірників. Її різножанрові твори опубліковано в альманахах «Перший вінок», «Складка», «З потоку життя», «За красою», «Нова рада», збірниках «З неволі», «На вічну пам’ять Котляревському», «Привіт д-ру І. Франкові в 25-літній ювілей літературної його діяльности».

Розмаїте спілкування письменниці з редколегіями періодичних видань відображено в її епістолярії. Воно засвідчує принциповість авторки, її намагання підняти рівень українських журналів. У листах до рідних і близьких адресантка неодноразово порушувала питання про стан літературної періодики, стратегію окремих часописів, дискутувала з приводу тих чи тих публікацій.

Авторка контактувала з іноземними часописами, пропонувала свої дописи німецьким, італійським, австрійським та англійським виданням, однак їхня доля ще потребує студіювання. Задля «зарібку» друкувала свої критичні огляди в російських часописах демократичного спрямування, зокрема в журналі «Жизнь». Передусім бралася за огляди здобутків української і світової літератури. Знали її також за публікаціями наукових статей, перекладів, публіцистики. 

Леся Українка розуміла роль періодики для формування суспільної свідомости й прагнула очолити редакцію одеського журналу «Южные записки» 1904 року. Для неї важило проявити себе організатором у видавничій царині, та, найголовніше, зробити все можливе для того, щоб журнал долучився до репрезентації українських літераторів та слугував національним інтересам.