Леся Українка народилася в сім’ї, яка приділяла увагу фізичному розвитку дітей не менше, ніж духовому. Показово, що батьки придбали своєрідний тренажерний куточок – «гімнастику» (мобільну мотузяну драбинку), на якій дівчинка охоче доводила свою вправність. Попри медичні табу, вона завжди тяжіла до руху, тому важко переносила заборону фізичних навантажень. Більшу частину свого життя ходила накульгуючи. Натомість любила пору купань, оскільки добре плавала. Особливо багатим на позитивні емоції та м’язову радість були для неї морські сезони на Кримському побережжі (Євпаторія, Ялта, Балаклава).

Спогади сучасників про зовнішність Лесі Українки дещо суперечливі. Її струнка статура в молодості справляла враження високого зросту, хоча цей ефект радше є наслідком довгих суконь, які носила поетеса. Є всі підстави вважати, що зріст у Лесі Українки був середній. Натомість одностайно згадують про її тендітний силует. Сама письменниця в листах кілька разів указує свою вагу (до 59 кг). В останні роки вона стала зовсім тоненькою. На лікуванні в Єгипті її часто називали «невагомою», «ефірною», зокрема лікар дивувався, «що людина мого віку і зросту важить всього 47 kilogr».

Довге волосся здебільшого заплітала в косу, однак через підступи хвороб були випадки (наприклад, після перенесеного в Криму тифу), коли Леся Українка змушена була вдаватися до короткої стрижки. Колір волосся – попелястий, або ж світло-русявий, сама вважала себе блондинкою («хтось біленький»). Сірими очима та рисами обличчя схожа була на батька. Хоча забарвлення її очей згодом видозмінилося. Навіть Олена Пчілка відзначала, що в доньки в останні роки життя темно-сірий колір очей помінявся на яскраво-блакитний.

Сучасникам впадало в око шляхетно-бліде обличчя Лесі Українки, але трапляються і згадки про її засмаглість, адже поетеса переважно шукала підсоння або ж користувалася солярієм (зокрема такий був розміщений у неї вдома, у Колодяжному, на даху «білого» будинку), оскільки тоді був поширеним метод лікування туберкульозу ультрафіолетом.

Леся Українка однаково впевнено почувала себе і в народному строї, і в модних уборах свого часу. Сама була майстерною вишивальницею та кохалася у вишиванках, уміла шити, хоча нерідко користувалася послугами кравчинь із доброю репутацією. Їй імпонували традиційні українські прикраси – коралі, ґердани, силянки тощо. Перебуваючи на лікуванні в Європі, купувала собі ошатні речі, як-от: елегантні блузи, накидки, капелюшки (фетрові, солом’яні), причому замолоду не цуралась яскравих кольорів, зокрема червоної барви, яка сигналізувала про активність натури, віру у свої сили, певність у власній привабливості. Приміром, після операції в Берліні так описувала свій імідж: «…я надіну свою нову, вчора куплену, чорну накидку і червону (!) шляпу з чорною лентою…». Однак згодом віддавала перевагу строгому й стриманому стилю.

З висоти сьогодення очевидним є бездоганний смак Лесі Українки, у її образі нема нічого зайвого. Для фотографування вона нерідко вибирає корсети, блузки, оздоблені мереживом або бантом, спідниці, маленькі приталені жакети, одяг доповнюють доречні аксесуари, як-от: низка намиста, брошка, сумочка, тонкий ремінець тощо.

Після смерти Сергія Мержинського панівним у її гардеробі став чорний колір, уважала його найбільш відповідним статусу письменниці. Інколи вибір стилю одягу диктував її фізичний стан, намагання камуфлювати механічні лікувальні засоби. Після операції на лівій руці носила в’язані мереживні мітенки (жіночі рукавиці без пальців). В останні роки до атрибутів домашнього образу письменниці було додано пенсне.

Штрихи до портрета

Виглядала Леся вище середнього росту, тоненька, худа дуже, була смаглювата, лице мала загоріле… Як дивилась або сміялась, … любила прижмурювати очі… (Ганна Поліщук, покоївка Косачів).

Худорлява, височенька, в зеленій корсетці, у квітах, у намисті, з світлорусою косою. Бліде обличчя з виразом благородства і очі, очі, від яких, мов од зірок, не можна відірватись... (Антоніна Макарова, приятелька Лесі Українки).

Пам'ятаю, як зараз, той день, коли Леся, молодесенька на той час дівчина, тоненька й висока, в гарному українському вбранню, прийшла до нас з … двома книжечками. Се було спільне свято (Людмила Старицька-Черняхівська, товаришка письменниці).

Панна Косач продовжила своє перебування в Берліні на кілька днів, і я її відвідав. На отомані застав струнку, терпінням обтяжену даму, якої обличчя так сильно оживлене внутрішньою духовністю, що вона виглядає прямо красиво (Людвіґ Якобовскі, німецький письменник). 

…неземна хрупка істота, некрасива, але на диво чарівна, з глибокими, наче море, очима і прелагідною хворою ухмилкою (Іван Сагатовський, український актор і режисер).

Невисока білява молода жінка, бліда, тендітна, ніби стомлена, але енергійна, весела. Ось вона сміється і з її звужених повік випромінюється тепло, густа синява, біля очей лягають тоненькими павутинками зморшки. Ось вона перестає сміятись, і враз павутиннячко зникає, зникає і синява очей. Вони стають світлими, блакитними, допитливими, ніби вона чогось жде від співбесідника. Ось вона піднімає невеличку руку, білу-білу, із синіми прожилками, і поправляє сплетені вузлом коси. Між брів, не зачіпаючи високого сяючого чола, стримить тоненька риска […] Я вийшов з кабінету, сповнений глибокого почуття до цієї жінки <…> Щось гарне трапилось у моєму житті, та таке гарне, про що я нікому не признався б, бо вважав це святинею, належним тільки мені (Касіян Гранат, знайомий Лесі Українки, письменник).