Фотографія в Україні з’явилася майже відразу після її винаходу (1939). Леся Українка жила в період, який називають золотий віком вітчизняної фотосправи. Тоді функціонувала мережа професійних фотоустанов, де дбали про естетику світлини, швидко зростало число фотолюбителів, надбання яких також є важливим сегментом документальних фотосвідчень епохи. Буденною справою стали родинні знімки.

Нині збережено понад 50 фотографій, на яких можна простежити, як змінювалася письменниця упродовж життя. Цінність цих фотодокументів для біографістики важко переоцінити. Найперше фото Лесі Українки, де вона зафіксована в народному одязі з грабельками, зроблено орієнтовно між 1976 і 1978 роками. Трохи старшою її сфотографували удвох з братом Михайлом в 1881 року. З юначих літ відомі такі фотографії: чотири знімки 1886-1888 років, одеський фотопортрет (зроблений в ательє, 1888),  три фотографії, що зроблені в Одесі наступного літа (дві з Маргаритою Комаровою (одна з них в національному одязі), одна з братом Михайлом і Маргаритою). Досить відомою стала фотографія, на якій Леся Українка зафіксована з братом на початку 90-х років. З двоюрідною сестрою Аріадною вона сфотографувалася під час перебування в Болгарії 1895 року. Найвірогідніше в Ковелі зроблено дві фото з сестрою Ольгою та втрьох з Оксаною Старицькою, де вони позують в народному строї. 1897 року кілька фото зроблено під час літнього відпочинку в Ялті (з них два – індивідуальні, одне групове з Шурою Судовщиковою та її матір’ю). Взимку у Ялті письменниця фотографувалася з матір’ю, зберігся відбиток, зроблений в фотоательє, а також знімок на східцях вілли «Іфігенії». Дві любительські світлини зроблено під час літа, проведеного 1898 року в Гадячі, на одній з них (груповій) поряд з Лесею Українкою зафіксований Сергій Мержинський. Із 1899 року відома одна фотографія, зроблена в Берліні, де Леся Українка перенесла операцію: на ній Леся Українка разом з сестрою Ольгою позують у вишуканих капелюшках.

Нове століття розпочинають фотознімки чернівецького періоду письменниці разом з Ольгою Кобилянською (1901): відомі кілька їх варіантів. Заслуговує уваги фото в повний ріст, зроблене на березі моря під час відпочинку в Сан-Ремо. Більшість світлин наступних років були груповими. Високою якістю відзначаються знімки, зроблені в Полтаві 1903 року на відкритті пам’ятника Котляревського, одна з них – у товаристві корифеїв української літератури, а друга є фіксацією великої спільноти учасників цієї культурної події. Любительські фотографії у колі сім’ї (1905-1911) є переважно побутовим документуванням дозвілля родини, поміж них деякі зроблено в Колодяжному, більше в Зеленому Гаю, у Грузії та Києві. Перебування в Єгипті також зафіксоване світлинами, поміж них є групове зі знайомими відпочивальниками, з Дмитром Яворницьким. Кілька індивідуальних фото письменниці зроблено в Єгипті та Грузії у 1911-1912 років. Її остання збережена київська світлина, яку датують 6 травня 1913 року, передає сучасникам шляхетне обличчя письменниці за кілька місяців до смерті. Важливими документальними свідченнями є фото, що дають уявлення про похорон письменниці. 

Ольга Кобилянська та Леся Українка. Чернівці, 1901 р.

Лесю Українку фотографували кілька відомих для свого часу професіоналів. Нині наявні лише спорадичні уточнення щодо фотосалонів, послугами яких користувалася Леся Українка. Перше її збережене фото знято в київському ательє Володимира Висоцького. Знімок Лесі та її брата Михайла у дитячому віці виконанo у фотосалоні «Енгель і Шварц». Одна зі світлин 1886 року належить майстру об’єктива Францу Мезеру, який вважався найбагатшим київський фотографом та успішним художником, педагогом, він є автором альбому фотографій Києва кінця ХІХ – початку ХХ століття. У Ялті Олена Пчілка та Леся Українка вибрали майстерню Федора Орлова, який мав добру репутацію і рекламував себе як «придворний» фотограф. Вважається, що він відкрив перше фотоательє у курортному місті, знімав як портрети, так і краєвиди, усі значні події на Південному березі Криму. У Чернівцях відомі фото письменниця зробила в фотоательє Яна Кржановського, причому 1901 року коломийський видавець Яків Оренштайн надрукував із цих знімків поштові картки. Варто згадати, що у Полтаві на відкритті пам’ятника Івана Котляревського групові фото, де присутня і Леся Українка, робив відомий майстер Йосип Хмелевський, поляк, що перебрався до Полтави і там відкрив власне фотоательє, учасник і призер численних міжнародних фотовиставок. 

На ту пору процес фотографування не був миттєвим, спочатку клієнт отримував пробні знімки, потім замовляв певну кількість, а інколи вдався і до повторного замовлення. Не всі контакти з фотографами були успішні. Наприклад, львівські світлини Лесі Українці не сподобалися. Відтак вона мала намір зробити ліпші знімки у Відні, але інформація про здійснення цього задуму відсутня. 

Аматорські фотографії нерідко робили члени родини. Зокрема фотосправою захоплювався брат Лесі Михайло Косач, особливо цінними є його знімки, зроблені влітку 1897 року в Ялті. Там же він фотографував і пейзажі, але вони також не збереглися в родинному архіві. Разом з братом письменниця охоче вибиралася з дому, щоб зафіксувати цікаві місця. Прикладом такої мандрівки околицями стала поїздка в село Броварки біля Гадяча разом з братом Михайлом і Фотієм Красицьким з метою оглянути й зафіксувати стародавні могили-кургани.

Пізніше ініціював фотосесії рідних двоюрідний брат письменниці, син тітки Олени, Юрій Тесленко-Приходько. Саме йому належить остання фотографія письменниці. Також він був хронікером похорону письменниці. За свідченням Тамари Скрипки, здібними фотографами проявили себе братова Лесі Українки Євгенія Косач, двоюрідний брат Світозар Драгоманов, сестра Ізидора Косач-Борисова, а її донька Ольга Сергіїв навіть стала професійною художницею-ретушером. 

Поміж інших авторів аматорських фото Лесі Українки заслуговує уваги ялтинський лікар Мартирос Дерижанов. Йому належить знімок Лесі Українки та матері Лесі Українки на тлі вілли «Іфігенії». З ними були певні перипетії через технічний брак. Леся Українка вникала в секрети виправлення одного з зіпсованих негативів і врешті надіслала мамі ради інтересу два варіанти відбитків – «білий» і «чорний». Чимало фотографій родини у Зеленому Гаю зробив Петро Карташевський, похресник матері Лесі Українки. Ще одним хронікером родини Косачів став родич дружини Івана Франка Ілля Трегубов. 

Леся Українка цінувала фотографії близьких людей, деякі з них постійно супроводжували її. Карточку матері вважала за необхідне мати, щоб «її возити по своїх нескінченних дорогах, коли мені приходиться так далеко від роду відбиватись». Важили для неї не тільки фотопортрети, приміром дуже хотіла отримати від рідних фотографію хати Михайла Драгоманова, яка стала для неї «школою і храмом».

Завжди була рада отримати «фізіономії» своїх близьких, вдавалась до порівняння відбитків з образами, збережених в пам’яті. Скажімо, про знімок свого батька пише йому: «Як завжді на фотографії, так і тут, вираз трошки не той, але ж на се у кожної людини єсть фантазія». Однак цінувала фотографії не лише за подібність, але й за мистецьку естетику, якість. Зрідка нарікала на композицію, «грубу роботу», відзначала найменші дефекти. 

Іноді залишала в своїх листах влучні коментарі про фотовідбитки, демонструючи притаманний їй лагідний гумор. Доброзичливо глузувала письменниця навіть над процесом фотографування – «увічненням». Характеризуючи свої фотозображення, також могла вдаватися до самоіронії, як-от: «Правду мовити, мені львівські карточки не сподобались,  –  чогось ми там дуже викручений і претенційний вид маємо…»; Ользі Кобилянській, яка вподобала берлінську фотографію Лесі Українки та її сестри Ольги, жартома зазначала: «Ліля там не так зле вийшла, а я то, далебі, там більше до мокрої курки подібна, ніж до «лебедя». Вирази обличчя близьких викликали низку асоціацій. Весільне фото однієї зі своїх сестер справило на неї враження надмірної «величності», хоча вона залишається для неї все тією ж маленькою дівчинкою, яку називали «Біла гусь». Особливо уважно розглядала наймолодших, які також викликали в неї сестринську усмішку, наприклад: «…у Микося губи якось чудно стулені і вираз такий, який буває у нього під час слухання казки». Сама ж мала втіху долучатися до ініціативи фотографування в ательє наймолодших з роду Косачів, наприклад, піврічного «Ліленятка», сина сестри Ольги. 

За тогочасною традицією обміну фотографіями Леся Українка зібрала цілу колекцію, яку зберігала разом зі своїм архівом. Трактувала такі подарунки «знаком товариської уваги». Досить промовистими є і написи, які супроводжують такі подарунки. Наприклад, 1891 року Леся Українка подарувала свій одеський знімок 1888 року братові Михайлу, який підписала: «Братові й другові од завжди прихильної сестри Лесі. 1891 р. 10 січня, в день розставання. Чи треба ж казати на незабудь?». На чернівецькому знімку в дар Ользі Кобилянській залишає такий лаконічний напис: «Комусь від когось на спомин літа на Буковині 1901 р.». Поміж найдорожчих світлин, які зберігала Леся Українка – Маргарити Комарової, з написом «Коханому моєму другові, дорогій сестрі Лесі від Маргарити. 18 марта 1894 p. Одеса», та Ольги Кобилянської, який доповнював напис «Дорогому незабутному і вірному «хтосічкові біленькому» (на ім’я Леся Українка). Ольга Кобилянська («хтось чорний»). Чернівці. Року 1911, 6 цвітня». У цій колекції окрему групу складали всі фотографії Сергія Мержинського (з них найкращою обоє вважали зняту в Зеленому Гаю 1898 року, коли їхній роман ще тільки розпочинався), їх письменниця нагромаджувала, щоб замовити на їхній основі художній портреті в Івана Труша.

Отож нині національною цінністю слід вважати фотокалейдоскоп зображень Лесі Українки та близьких їй людей. Ці документи прокладають унікальну дорогу в приватний світ авторки, яка залишила для нас віщі рядки: «Ні, я жива, я буду вічно жити!».