Леся Українка як homo legens є зразком глибокого й послідовного засвоєння досягнень національної і світової літератури. Вона повсякчас черпала творчі ідеї з сюжетів та образної системи античної і християнської мітології, легенд, фольклорного багатства різних народів, аналізувала сучасні тенденції в письменстві.

Як тільки маленька Леся навчилася читати, Олена Пчілка почала вдумливо формувати для доньки лектуру. Свою першу книжечку прочитала в чотирирічному віці – це була «Розмова про земні сили», яку переклав українською мовою і видав 1874 р. друг сім’ї Михайло Комаров. Із чотирнадцяти років мати прилучила Лесю до бібліотеки, яка стала для неї життєвою потребою на все життя. В особі Лесі Українки можна побачити типову «людину бібліотеки» (Х. Л. Борхес), яка невтомно набувала енциклопедичних знань, що лягли в основу особистісної культурософії письменниці. Про унікальну читацьку ерудицію Лесі Українки свідчить її масштабний перекладацький проєкт, задуманий у вісімнадцять років. До нього вона прагнула залучити знайомих молодих людей, що могли б узяти на себе важливу культуртрегерську роль національного масштабу. Частково ці задуми реалізувало літературне товариство «Плеяда». До переліку текстів, які ініціаторка вважала за доцільне зробити доступними для читацької спільноти українською мовою, увійшли шедеври іменитих письменників, які, поза сумнівом, вона прочитала раніше іноземними мовами. Серед низки імен переважали майстри слова світового рівня, як-от: Гомер, Мольєр, Сервантес, Шиллер, Гете, Петрарка, Байрон, Шеньє, Бальзак, Гайне, Вальтер Скотт, Вольтер, Руссо, Сталь, Мюссе, Діккенс, Жорж Санд, Леопарді та інші. Петро Одарченко застерігав від перебільшення уваги радянських дослідників до російських книг у лектурі Лесі Українки, хоча, безумовно, вони потрапили до її широкого читацького горизонту. Насправді в листі до брата, описуючи свій проєкт, Леся Українка рекомендує перекласти твори п’ятдесяти чотирьох західноєвропейських авторів і чотирнадцяти російських.

Окреме місце в читацьких уподобаннях письменниці посідає Біблія, яку вона чудово знала й повсякчас поверталася до її манливого світу. У листі до дядька Михайла Драгоманова зазначала: «В Біблії, окрім всього іншого, маса дикої грандіозної поезії, і мені скучно, коли я довго її не читаю». Художню літературу зазвичай усотувала в себе легко, але, оцінюючи прочитане, завжди вмикала своє критичне мислення. Іноді її відгуки були нещадними. Наприклад, особливо різко Леся Українка відмежувалася від філософії, яку пропагував у літературних творах Лев Толстой, категорично маркуючи її «безпросвітньою бридотою», містицизмом і «крайньою кацапщиною».

Окремий сегмент читацької сфери Лесі Українки становлять резонансні праці філософів, релігієзнавців, науковців, відомих у всьому світі. Поміж них найчастіше натрапляємо на Лесині відгуки про таких тогочасних авторитетів, у творах яких вона шукала відповіді на животрепетні проблеми культурного самовизначення нації, моралі й аксіології, політичного життя: істориків Генрі Томаса Бокля і Шарля Сеньобоса, філософа Іполита Тена, релігієзнавця Ернеста Ренана, соціолога Жана Марі Гюйо, історика культури Джона Вільяма Дрепера та ін. До категорії «скучних книг» уналежнювала праці економістів, але попри свою поетичну натуру вважала за потрібне для себе орієнтуватися в науковій думці цієї галузі.

Книжка супроводжувала Лесю Українку скрізь – на дозвіллі, під час лікування чи подорожей. Вона не цуралася науково-популярної літератури, белетристики, зокрема жанрів фантастики. Показовою в цьому плані є праця Лесі Українки «Утопія в белетристиці», у якій вона розгортає широку палітру книг, з якими була ознайомлена, як-от: романи Еміля Сувестра «Світ такий, яким він буде», Бульвера-Літтона «Прийдешня раса», Едварда Белламі «За сто літ», «Погляд назад», Вільяма Морріса «Звістки нізвідки», Анатоля Франса «На білому камені». Цей аспект укотре підказує, що Лесю Українку повсякчас бентежило майбутнє, нова система цінностей, яку формувала цивілізація.

Письменниця намагалася стежити за періодикою, не пропускати новинок літератури, відомих у широких читацьких колах, реагувала на естетичні шукання європейців-сучасників, передусім у драматургії. Її приваблюють «новітні напрямки», цінувала своєрідність символістів, передусім творчість Метерлінка, радила читати Гюїсманса, Вільє де Ліль Адана, диференціювала особливості німецького, французького, польського модернізму тощо. З-поміж українських авторів Лесю Українку приваблювала творчість прозаїків і поетів, які нині репрезентують іконостас раннього українського модернізму: Ольги Кобилянської, Агатангела Кримського, Володимира Винниченка, Василя Стефаника, Олександра Олеся та інших. Для неї насамперед важливими в літературі були авторський стиль, оригінальність філософських концепцій, незалежність художньої правди від ідеології.