Уперше Леся Українка використала псевдонім Леся Українка 1884 року, опублікувавши ранню поезію «Конвалія» на шпальтах часопису «Зоря». Того ж року так само була підписана надрукована поезія «Сафо». Важко визначити, чия це була ініціатива – тринадцятирічної дівчинки чи її матері, відомої в літературі як Олена Пчілка. Найвірогідніше, обраний псевдонім мав інформувати читачів, що авторка поезії – не з Галичини. Водночас він указував на свідоме самоозначення юної поетеси, її любов до рідного краю, бажання служити розвитку України в колі вільних народів, що стало вершиною в шкалі її особистісних цінностей. З іншого боку псевдонім наголошував на чіткій позиції відмежування від доволі популярного тоді маркера українофільства, яке лише констатувало симпатію до української культури й інтерес до її минулого та майбутнього. Науковці сходяться на тому, що у виборі прибраного імені Леся Українка та її мати могли орієнтуватися на Михайла Драгоманова, який спорадично публікував свої статті в зарубіжних журналах під псевдо Українець. Однак Леся Українка, на відміну від дядька, залишилася вірною своєму літературному псевдоніму до останку.

Утім, деякі свої тексти вона зрідка підписувала іншими псевдонімами або криптонімами, декодування яких ще потребує вивчення. Передусім ідеться про публіцистику та переклади. На сьогодні відомі такі підписи літературних надбань Лесі Українки: Л., Л. К., Л. У., С. Д., У-ка, Лука, Чайченко В., Ув’язнена, Незалежний українець, Н. С. Ж. Останній криптонім розшифровують як «Незалежна Спілка Жіноча», що сигналізує про суспільні пріоритети письменниці: свобода, солідарність, гендерна рівність.

Свої художні твори Леся Українка підписувала псевдонімом, але листи до рідних здебільшого «Ваша Леся» або «Твоя Леся». Значно рідше, переважно в ділових епістолах, залишала такі підписи: «Леся Українка», «Л. Українка», «Л. Косач», «Л. Квітка» (прізвище чоловіка, з яким вона побралася 1907 року). 

Заслуговує уваги власне прибране ім’я Леся, яким письменниця незмінно користувалася з дитячих літ. Дівчинку нарекли під час хрещення Ларисою. Творча й вигадлива сім’я Косачів дає безліч прикладів оказіональних найменувань дітей. Зокрема маленьку Ларису до п’яти років називали Лосею. Зважаючи на її постійне перебування в товаристві старшого брата, у сім’ї їх нерідко позначали спільною номінацією – «Мишолосіє». Однак дівчинка відкинула ім’я Лося, яке їй не подобалося, та з власної ініціативи вирішила називати себе Леся. Так підписані вже її перші листи 1876 року. Один із них, адресований родині Драгоманових, засвідчує, що родина прийняла цей вибір, і відбувається фіксація цього факту: «Мене перезвали на Лесю». Тендітне та ніжне ім’я Леся за походженням слов’янське, пов’язане зі словом «ліс».

Відомо також, що в родині юну Лесю Українку часто називали Зея (Зеїчка, Зеїсок тощо). Так до неї часом звертаються й у листах. Це ім’я походить від назви сорту кукурудзи «зея японіка», яку діти Косачів разом із мамою знайшли в ілюстрованому каталозі рослин та виявили певну схожість із Лесею  (світловолоса, тонка, як стеблина).

В епістолярії знаходимо образні оказіональні самоназви Лесі Українки, спричинені її постійними подорожами, як-от: «boule vagabonde», тобто мандрівна куля, або ж клубок-мандрівник, princesse Lointaine (далека принцеса), «la juive errante» (мандрівна жидівка), «павутинка». З висоти часу письменницю часто пафосно називали співачкою «досвітніх вогнів», українською Сaпфо, дочкою Прометея. Однак обраний псевдонім є цілком виразним маркером її самоідентифікації.