Важливими складниками світоглядної філософії Лесі Українки є поєднання екзистенціалізму та позитивізму. Екзистенціалізм спонукав її  шукати національну ідею, позитивізм зумовлював візію світу в глобальних масштабах, спрямовував її енергію в практичне річище. Письменниця вважала актуальними зміни політичного устрою, боротьбу за соціальну й національну справедливість.

Молодість Лесі Українки припала на період, коли інакодумство активно придушувала політика Олександра ІІІ. Інтелігенція переважно гуртувалася навколо аполітичної культурницької діяльности. Натомість рушієм політизації українського руху був її дядько Михайло Драгоманов, який покладався на відвагу молодого покоління. Леся Українка підхопила його ідею європеїзації української культури. Цей вектор усотував у себе й космополітичні констатації. Однак Леся Українка була здатна опонувати впливовому Михайлові Драгоманову та формувати власні переконання. Їй важило не тільки поглиблювати освіту задля залучення в європейську культуру, але й фокусуватися на національних цінностях у загальноєвропейському контексті. Нападів на дядька з боку націоналістичного крила не розділяла, оскільки той був адептом відданости національній культурі, хоча критикував тези національної самодостатности й ізоляціонізму, що призвело до обстоювання федералізму.

Леся Українка категорично заперечує уміркований лібералізм, виявляє інтерес до більш діяльних рухів, тяжіє до радикалізму. Їй видаються ближчими організаційні зусилля західноукраїнських лідерів Івана Франка та Михайла Павлика. Її критичне мислення не дозволяло миритися з формою політичного життя як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині. Окремі гуртки радше нагадували їй політичні секти, тому мріяла про створення сильної партії з потужними амбіціями. Розділяла заклики Миколи Ковалевського розпалювати серед українського народу національне самопізнання, вдаючись як до легальних, так і до нелегальних методів.

Водночас наприкінці ХІХ століття поміж української молоді поширювали марксистське вчення, хоча чимало його прихильників не сповна розділяло тлумачення соціалізму, яке обстоювали російські ліві партії. Лесі Українці імпонували деякі аспекти соціал-демократичних програм. Письменниця була знайома з «Капіталом» Карла Маркса, хоча не знайшла в ньому тої «строгої системи», яку очікувала. Вона була дотичною до українських перекладів окремих соціалістичних текстів, хоча на цьому ґрунті наявна й міфологізація недоведених фактів. Незаперечним є її переклад брошури Шимона Дікштайна «Хто з чого жиє». У листі до Михайла Павлика Леся Українка слушно вказувала, що соціал-демократія – «занадто універсальний рух, щоб могла українська нація обійтися без нього».

Разом із Іваном Стешенком орієнтовно 1896 року Леся Українка стала засновницею першого українського соціал-демократичного об’єднання в Російській імперії (так званої «групи УСД»). Група була таємною і нечисленною, проте окремі її учасники зазнали арештів через розповсюдження забороненої літератури. Варто додати, що в Києві діяли також польське та російське угруповання соціал-демократів, тому створення української групи ставило мету припинити відтік української молоді до організацій, які були далекими від національних інтересів. На основі цих початкових рухів 1897 року було створено київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу», який через рік долучився до створення РСДРП. Однак, на відміну від інших груп, УСД не стала частиною вказаних політичних об’єднань. Для неї ближчими за духом були інші українські соціалістичні партії, зокрема галицька Українська соціал-демократична партія, Українська соціалістична партія та Революційна українська партія, які розгорнули свою діяльність на теренах геополітично розділеної України.

Письменниця уважно стежила за еволюцією цих організацій, написала критичний відгук «Оцінка нарису програми української партії соціалістичної». Група УСД не змогла домовитися про злиття з РУП, оскільки остання перейшла на федералістські позиції. Утім, Леся Українка погодилася підтримати видання нової соціал-демократичної газети «Праця», проте вона так і не почала виходити. 

У перипетіях партійної розбудови Лесю Українку передусім цікавили питання етики, про що свідчить її праця «Політика і етика», що є відповіддю на однойменну статтю лідера галицької УСДП Миколи Ганкевича. Письменниця не вважала політику брудною справою, але обстоювала моральні принципи, переступ яких був для неї неприпустимим. Зокрема рішуче відкидала фанатизм, претензії на володіння абсолютною істиною, терор. Однак не заперечувала доцільність використовувати силу задля оборони свободи від нападників і не вважала таку оборону порушенням нічиєї волі. Для неї аморальним було урівнювати жертву з катом, агресором.

Леся Українка зарекомендувала себе опозиціонером щодо українських лівих русофілів, різко негативно ставилася до російського самодержавства. Попри спільність цілей соціалістичного руху, для неї важливою була національна гідність, застерігала від утрати української ідентичности, відтак вимагала рахуватися з культурною окремішністю українців у пошуках поступу. Вона передбачала, що «братерський союз» може виявитися «не дуже братерським», що буде підставою для повноцінного державного відокремлення.

Отже, політичний світогляд Лесі Українки, розбудований на драгоманівській основі, синтезує громадівський соціалізм та українські національні прагнення. Її ідеали відповідали політичним тенденціям епохи й заслуговують об’єктивної оцінки, відмежування від нашарувань фальсифікацій радянської ідеології.