Серед друзів Лесі Українки були чоловіки, які викликали в неї особливо ніжні почуття. Інтимний світ письменниці був і залишається закритим, проте факти біографії, літературна творчість та окремі здогадки й припущення дають змогу сучасникам виокремити чотири особи, стосунки з якими складалися абсолютно по-різному, але їхні імена незмінно супроводжують її таємничий ореол. Сама вона вбачала світ почуттів незбагненним і непосильним для осягання логікою: «Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… – писала Леся Українка. – Не знаю і, скажу правду, знати не домагаюсь. Люблю і вже. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість».

Максим Славінський (1868–1945). Ім’я цієї людини не загубилося на скрижалях історії України – громадсько-політичний і культурний діяч, дипломат, публіцист. Народився на Київщині. Здобув фах юриста в Університеті Св. Володимира в Києві (1891), а пізніше там само закінчив історико-філологічний факультет (1895). Належав до приятелів Михайла Косача, увійшов до спільноти літературного товариства «Плеяда». Пошуки світоглядних орієнтирів привели його до членства в Радикально-демократичній партії, яку створив Михайло Драгоманов. Як громадський діяч виступав за переустрій Російської імперії на конституційних засадах, відродження української мови й культури. Уже після смерти Лесі Українки виявив себе як науковець, активний учасник революційних подій, обіймав важливі урядові посади на етапі становлення Української Держави. Опинившись в еміграції, своїм завданням вважав поширювати інформацію про історію і культуру України, провадив видавничу справу. У Чехословаччині до його кар’єри додався успішний досвід викладання в українських вищих навчальних закладах (Прага, Подєбради). Своєю діяльністю привернув увагу радянської контррозвідки, був арештований, що невдовзі призвело до його передчасної смерти в неволі на рідній землі.

Максим Славінський має незначний доробок як поет-лірик, відомий своїми перекладами творів Йоганна-Вольфґанґа Ґете, Вільяма Шекспіра, Анатоля Франса, Ромена Роллана, Болеслава Пруса та інших.

Уперше Лариса Косач і старший за неї на три роки Максим зустрілися  1886 року у Любитові, де студент перебував у своїх родичів на вакаціях. Їх об’єднала любов до творчости Генріха Гейне. Тоді ж народився проєкт спільного перекладу творів німецького лірика. Робота над задуманим тривала кілька років. «Книгу пісень Генріха Гейне» в перекладі Лесі Українки та Максима Славинського опубліковано у Львові 1892 року. Того ж року Максим Славинський гостював у садибі Косачів у Колодяжному, де разом з Оленою Пчілкою завершували остаточну редакцію рукопису. 1903 року побачила світ ще одна книга, над якою перекладачі працювали разом – окреме видання поеми «Атта Троль», трагедії «Раткліф» і балад Генріха Гейне. Варто додати, що шість перекладів із Гейне Лесі Українки та сім Максима Славінського у 1890-х роках поклав на музику Микола Лисенко, з останніх особливий успіх випав на долю романсу «Коли розлучаються двоє…».

Вочевидь, свого часу зустріч молодих людей стала важливим імпульсом для письменницької самореалізації Лесі Українки. Однак спільна робота принесла певне розчарування, оскільки Славінський як літературний партнер нерідко засмучував Лесю Українку браком відповідальности, дисципліни праці, пунктуальности. Відтак романтичний флер уступив місце винятково діловим стосункам. Певний час Максим Славінський очолював журнал «Южные записки» в Одесі, що охоче друкував тексти Лесі Українки. 1904 року, коли редактора було мобілізовано до війська, Леся Українка в телеграмі до давнього приятеля висловила свій намір очолити це періодичне видання .

Наслідком юначого захоплення поетеси міг стати, за припущенням дослідників, вірш «Стояла я і слухала весну». Більш обґрунтованим є розшифрування ініціалів М. С. у посвяті до поезії «Сон літньої ночі», опублікованої 1893 року в збірці «На крилах пісень», що свідчить про пережиті щемливі почуття.

В останні роки життя Максим Славінський виступав в еміграції з доповіддю «Леся Українка та західноевропейська література». 

Нестор Гамбарашвілі (1871–1966). Грузинський науковець, який у молоді роки навчався в Київському університеті на природничому відділенні фізико-математичного факультету. 1895 року він винаймав помешкання в Косачів. Не всі дослідники однозначно приписують його до лицарів серця поетеси. Їхнє знайомство відбулося, коли Лесі Українці було 24 роки. Її зацікавленість різними культурами світу зумовила  щирий інтерес до хлопця шляхетної поведінки, вихованого згідно з традиціями рідного краю. Відомо, що він допомагав їй вивчати латину, вона ж давала йому уроки французької мови. Хлопець відчував себе членом родини Косачів, вони спільно відвідували музеї, виставки, концерти. Безсумнівними є їхні товариські стосунки. Вони багато жартували, ініціювали ігри в колі родини Косачів, підтримували грайливі взаємини, деякий час листувалися, хоча жодного листа не збережено. Відомий тільки напис Лесі Українки французькою мовою на подарованому квартирантові збірнику поезій Альфреда Мюссе: «Вчителеві, учневі і товаришеві в пам’ять нашого товариства «взаємної допомоги». З Грузії студент привозив свої подарунки, причому далеко не завжди романтичні. Наприклад, Лесі та двом її сестрам він привіз взуття роботи грузинських шевців, звичайно, мав за честь угощати своїх господарів грузинським вином. Однак виконане одне з прохань Лесі Українки стало знаковим атрибутом її особистости. Ідеться про кинджал, який із  найкращої сталі на замовлення зробили майстри з містечка Горі. Дівчина була в захопленні від подарунка. Відомо, що саме він зумовив написання поезії «Слово, чому ти не гострая криця…». Тривалий час поетеса не розлучалася з цим бойовим клинком. Є підстави вважати, що він для неї був не так нагадуванням про грузина, як символом гартування духу, служіння гострому слову, що повинно бути корисним іншим «воякам» заради знищення ворожої тиранії.

Дослідники вважають, що саме під впливом почуттів до Гамбарашвілі Леся Українка написала драматичний твір «Прощання», поезії «Не дорікати слова я дала» та «Єврейську мелодію» (зокрема покликаються на її рядки «Ти не мій! розлучив нас далекий твій край, і вродлива чужинка забрала!»).

Нестор Гамбарашвілі – автор мемуарів «Мої спогади про велику українську поетесу Лесю Українку» (1963).

Сергій Мержинський (1870–1901). Нащадок роду білоруської шляхти, активний учасник соціал-демократичного руху, студентські роки якого минули в Києві. Навчався спочатку в Київському реальному училищі, а згодом в університеті Св. Володимира. Після його завершення працював службовцем у Мінську, однак підтримував тісні стосунки з друзями-киянами. До зацікавлень молодої людини входили література, живопис, театр. Спробував себе в перекладі оповідань Сари Бернар.

Сергій Мержинський – особлива постать в оточенні Лесі Українки, адже важко переоцінити його роль у творчій трансформації письменниці, яка, переживши незнайомі їй раніше почуття, написала справжні шедеври інтимної лірики й урешті знайшла свій камертон як майстриня драматургії.

Знакова зустріч відбулася влітку 1897 року в Ялті, де обоє шукали підсоння через захворювання туберкульозом. Побіжна згадка про це є в листах поетеси, яка дає зрозуміти, що уможливив цю зустріч спільний знайомий Павло Тучапський. Сергій Мержинський приваблював Лесю Українку насамперед як інтелігент, м’який і щирий у стосунках із людьми, самотній і вразливий. Відомо, що новий приятель переймався долею першої п’єси Лесі Українки «Блакитна троянда», тому можна стверджувати, що йому імпонувала  творчість письменниці.

Попри першу дещо іронічну реакцію на «панича», який надто нарікав на умови тогочасного кримського курорту, Леся Українка запросила його на гостини в Гадяч, де зазвичай любила проводити літо. Через рік безпосереднє спілкування, тривалі прогулянки в Зеленому Гаю зблизили Лесю Українку та Сергія Мержинського. Збережена групова фотографія на копиці сіна, на якій вони вдвох у першому ряду здаються дещо відокремленими від інших.

Наступного літа (1899) молодий чоловік знову приїжджає в Зелений Гай, у пам’ять про «дружні і сердечні стосунки» дарує Лесі Українці перший том творів Йоганна Ґете німецькою мовою. Про розвиток спілкування між ними в цей період гадати важко через брак інформації, хоча факт доволі інтенсивного листування задокументувала Ольга Косач-Кривинюк у  «Хронології життя і творчости Лесі Українки». Є підстави вважати, що їхні взаємини суттєво поглиблювалися. 1900 року, прямуючи до сестри в Петербург, Леся Українка заїжджає в Мінськ. Саме там Сергій Мержинський дарує своїй гості репродукцію Мадонни Рафаеля, вказавши в дарчому підписі на звороті дати – 6–9 лютого. Імовірно, ці чотири дні багато важили для обох. Провідавши сестру і брата, по дорозі до Києва Леся Українка вдруге заїжджає в Мінськ, аби побачитися з Сергієм. Він же приїжджає до Києва в травні на 5 днів, отож Великдень позначився новими зустрічами. Тим часом стан здоров’я Мержинського погіршується. У вересні того ж року Леся Українка проводить у Мінську десять днів, намагаючись бути для нього передусім духовою опорою. Надалі вона намагається підтримати свого друга дистанційно. А вже на початку січня вважає за потрібне бути з ним поряд у важкий час згасання життя. Мати Олена Пчілка цієї ідеї не підтримала, адже наслідки емоційного пориву могли бути небезпечні для здоров’я самої Лесі Українки, що згодом так і відбулося. Проте всупереч усім застереженням вона виїжджає до Мінська 7 січня і проводить із Сергієм Мержинським найтрагічніші два місяці, доглядаючи хворого разом із його батьком до останку. Пропозиції рідних допомогти наполегливо відкидає, і тільки напередодні смерти коханого дозволяє бути пліч-о-пліч з нею побратиму Михайлові Кривинюку.

Після похорону повертається додому, її тогочасний стан переконливо розкриває триптих «Королівна». Далі шукає духовного зцілення після стресових подій на Буковині, поряд із подругою Ольгою Кобилянською.

Як відомо, у ніч із 18 на 19 січня біля постелі присмертного друга в самому апогеї скорботи Леся Українка написала свою першу драматичну поему «Одержима». Власне пережити трагедію їй вдалося лише завдяки психотерапевтичним властивостям письма. «Я із цього створила драму», – зізнавалася вона в одному зі своїх листів. Величезним було її бажання мати портрет Сергія Мержинського, який попросила зробити з фотографії художника Івана Труша, але ця ідея через певні обставини не була втілена в життя.

Брак достовірної інформації про таємниці взаємин Лесі Українки та Сергія Мержинського зумовив низку спекуляцій. Дехто з дослідників припускає, що це кохання було невзаємним, оскільки, навіть відчуваючи близькість смерти, Мержинський диктував листи до дружини Павла Тучапського Віри Крижанівської-Тучапської, у яку нібито був закоханий. Натомість приятелька Сергія Мержинського Віра Александрова у спогадах стверджує, що Лесю Українку сприймали як «наречену» Мержинського. На думку найавторитетнішої дослідниці біографії Лесі Українки Тамари Скрипки, «можна припустити, що кохання було взаємним. Водночас рішуча ініціатива утаємничення особистого життя, приховування, а то й нищення “доказової бази” (передовсім листування) належала Лесі Українці».

Утім, історія цих стосунків віддзеркалена в низці віршів поетеси, не опублікованих за життя авторки. Вони засвідчують всю гостроту болісних миттєвостей, які здатні пережити тільки ті, хто пізнав силу кохання: «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами», «Все, все покинуть, до тебе полинуть», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «То, може, станеться і друге диво», «Уста говорять: він навіки згинув», «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі», «Квіток, квіток, як можна більше квітів» та інші.

Климент Квітка (1880–1953). Визначний фольклорист-музикознавець, етнограф, за свою півстолітню діяльність зробив вагомий внесок у науку про витоки національних культур. Нащадок козацького роду, через складні сімейні обставини виховувався в прийомній російськомовній сім’ї, але зберіг гарячий інтерес до української народної пісні. Уже в гімназійні роки, які минули в Києві, паралельно навчався в Музичному училищі по класу фортепіано. Однак задля престижної професії юриста продовжив освіту в Київському університеті Святого Володимира. Однак свого захоплення не залишав: 1902 отримав диплом правника й водночас видав першу збірку записаних народних пісень.

Робота за фахом не приносила йому жодного задоволення, хіба що відчув особливу відповідальність перед нею, коли обійняв високі посади в Міністерстві юстиції уряду УНР.

Упродовж 1920–1933 років Климент Квітка нарешті почав професійно провадити улюблену справу у Всеукраїнській академії наук (ВУАН), де став засновником Кабінету музичної етнографії. Під дамокловим мечем репресій супроти української інтелігенції змушений був покинути Київ. Його сподівання, що робота на посаді професора консерваторії в Москві приспить пильність НКВС, виявилися марними: і там його знайшли загребущі руки тоталітарного маховика. Відбув ув’язнення упродовж 1934–1937 років у так званій «справі славістів» та знову повернувся до наукової праці, результати  якої високо оцінили з висоти нашого часу.

Закоханість у фольклорні скарби України зумовила знайомство Климента Квітки з Лесею Українкою. Молоді люди познайомилися наприкінці 1898 року, і вже відома поетеса відразу запропонувала молодому дослідникові фольклору записати від неї пісні, які зберігала в пам’яті з дитинства. Вона перейнялася симпатією до тихого, але напрочуд цілеспрямованого юнака, якого називала Кльонею, «квіточкою»; наступного літа запросила до Гадяча, щоб попрацювати над спільним проєктом. На його очах Леся Українка пережила драму втрати дорогої людини, причому Климент пропонував свої послуги в догляді за хворим Сергієм Мержинським, що свідчить про довірливі стосунки, які відразу склалися між ними. Коли ж Леся Українка поїхала на Буковину, щоб набратися енергії до життя без коханого, Климент Квітка поїхав за нею і супроводжував кілька місяців у всіх подорожах. Попри невдоволення Олени Пчілки, яка наголошувала на різниці у віці, російське родинне оточення Климента й навіть безпідставно приписувала корисливі наміри типового альфонса, Леся Українка цінувала присутність симпатичної для неї людини поруч, Квітчині турботи про її здоров’я. 1903 року побачило світ невеличке фольклорне видання «Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини і Звягельщини на Волині [Зібрала Л. Косач. Голос записав К. Квітка»]. У цей же «критичний» для Лесі Українки рік Климент Квітка змушений був перебратися за призначенням на Кавказ. Улітку він проводить час з Лесею Українкою в Зеленому Гаю, тоді ж вочевидь остаточно їхня приязнь перейшла на новий рівень, що підтверджують і рядки письменниці до найкращої подруги Ольги Кобилянської: «Мій хтосічок знає, – що хтось завжди тримався добре з «Квіточкою», але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже «Квіточка» зовсім не може без когось жити та і хтось близько до того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати один одному…». Фактично цими рядками Леся Українка обґрунтовує свій вибір громадянського шлюбу, який не толерували на ті часи. Наступним етапом їхніх взаємин став виїзд удвох до Тифлісу (Грузія), де працював Климент Квітка.

1907 року ситуація різко змінилася: дізнавшись про серйозні проблеми зі здоров’ям Климента Квітки, Леся Українка вирішила негайно вжити заходів для його порятунку, убачаючи спасіння в цілющому кліматі Криму. Для тривалого проживання обрали Ялту. Улітку, усвідомлюючи нові виклики перед собою, вони вінчаються у Вознесенській церкві на Деміївці в Києві та знову повертаються до Криму, де Климента Квітку призначили на посаду помічника слідчого. Подружжя обживалося в Ялті, налагоджувало побут, зростало коло їхнього спілкування, навіть ішлося про придбання власного будинку в курортному місті. Не забували на кримській землі і про фольклорні записи, підсумком чого став збірник «Народні мелодії з голосу Лесі Українки», що містив 225 пісень, який видав 1917 року Климент Квітка. Проте плани довелося змінити у зв’язку з новим діагнозом письменниці. На останок кримських днів Квітка оздоровився в Приморському санаторії в Євпаторії, а також вони обоє організували експедицію із записування народних дум, заради якої затрималися в Криму до зими. «Ялта вигоїла таки одного з нас: Клим, здається, солідно поправився, а, може, й видужав, за се вже Кримові дякувати», – констатувала Леся Українка.

Надалі прихистком подружжя знову стає Грузія. Тут Климент Квітка неодноразово змінював посади, не мав ілюзій на кар’єрне зростання, але Леся Українка вважала за потрібне бути поряд із чоловіком. Коли ж у неї погіршувався стан здоров’я, Климент Квітка намагався супроводжувати дружину в Єгипет. Танули матеріальні статки, згасало життя Лесі Українки. Завершальним пунктом їхніх сімейних мандрів стало містечко Сурамі. Тут Климент Квітка, відчуваючи власну безпорадність, терміново просив приїхати рідних Лесі й разом із ними був із дружиною до останнього її подиху.

Не варто ідеалізувати стосунки Лесі Українки з чоловіком: були в них і кризові ситуації, періоди відчуження, письменниця болісно реагувала на звернення чоловіка до лихварів, проте відповідальність одне перед одним вони відчували завше, отож бачення засад їхньої спілки, яке до заміжжя висловила письменниця, повністю виправдало себе. Збережено кілька любительських групових фото, на яких зафіксована подружня пара посеред родичів у різні роки.

Особливий зв’язок між Лесею Українкою і Климентом Квіткою не перервався і після смерти письменниці. Саме її чоловікові ми повинні завдячувати за видання багатотомника творів письменниці в складних умовах двадцятих років ХХ століття. Його сумлінна опіка та прискіпливий контроль за підготовкою публікації ретельно збережених творів зворушив навіть Олену Пчілку, яка з удячністю зізнавалась в одному з листів, що повага до нього тільки зростає.

Незважаючи на табу щодо приватного життя, який услід за Лесею Українкою сповідував Климент Квітка, деякі спогади він все-таки залишив. Особливо цінною для біографів є його праця «На роковини смерті Лесі Українки». У творчості письменниці деякі алюзії на подружні стосунки можна знайти в драматичній поемі «Бояриня» та діалозі «Айша та Мохаммед», написаному за кілька місяців до вінчання. У ньому змальовано пророче передбачення Лесі Українки, що по її смерті в житті чоловіка буде інша кохана, яка чаруватиме ароматом молодости, але водночас висловлено певність, що на духовому рівні він залишиться вірним своїй першій дружині:

…в ній щось було... щось вічне, Айшо...

Мені здається, що воно живе,

і дивиться на мене крізь могилу,

і голосом таємним промовля,

і всі мої слова та й думку чує...