Збережені рукописні фонди Лесі Українки є складником унікальної національної спадщини. Вони дають змогу побачити почерк Лесі Українки – ще не сформований, напівдитячий у ранніх поезіях, і стрімкий, каліграфічний, яким написано чимало її творів пізніше. Оскільки Леся Українка працювала дуже багато, інколи, особливо в епістолярії, її текст може бути нерозбірливим, що змушувало адресантку навіть просити вибачення за «неможливий почерк». Через стан здоров’я нерідко письменниці доводилося працювати лежачи, тоді зручніше було писати олівцем, та остаточний варіант здебільшого акуратно переписувала чорнильною ручкою.

Улюблений час для творчости Лесі Українки – вечірній, що непомітно переходив у нічний. Зізнавалася, що може творити літературу лише наодинці – «коли сама в хаті і то головно ввечері і вночі». Отож авторка творила свої шедеври в оточенні повної темряви й тиші, що підтверджують рядки її відомої поезії:

Як я люблю оці години праці,

Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна, неподоланна,

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим олтарем.

Летять хвилини – я не прислухаюсь.

Ось північ вдарила – найкращий праці час,  –

Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша

І швидше у руках забігало перо.

На берегах деяких рукописів можна знайти малюнки, які зробила Леся Українка в моменти роздумів.

Листи письменниці наповнені рефлексіями стосовно специфіки власної художньої творчости. Вони містять низку термінів-неологізмів, що, попри певну поетичність, доволі точно позначають різні стадії роботи. Зокрема, це широковживане в родинному колі поняття «уліти» – твори, що пишуться дуже повільно (жартівливе від прислів’я «Улита едет, когда-то будет»). Особливо таке значення стосувалося раннього періоду творчости, пізніше Леся Українка вживала це слово щодо своїх текстів загалом, можливо, обігруючи корінь «літ» – література. З-поміж інших унікальних термінів запозичені в Івана Франка «скручені голови» й «утоплені діти» (нереалізовані плани), «вигладжування», «remaniements» (коли йшлося про тривале переробляння, редагування текстів) тощо. Стан натхнення (у листах він часто названий словом «настрій») – це важлива передумова для письмової вербалізації образів («ті “настрої”, або, по-старосвітському, “натхнення”, – річ далеко непевна і наперед її трудно вгадати»; «без настрою і “навмисне” писати не вмію»; «трапився такий настрій, то треба було його використати, поки не втік».

Письменниця володіла рідкісною культурою праці, була надзвичайно працездатною, однак вірила в час натхнення, тому в її художніх текстах нерідко трапляється образ Музи, відомий ще з давньогрецьких джерел.

Подекуди лікарі накладали табу на письменницьку роботу Лесі Українки, або в кращому разі дозволяли їй братися за перо лише впродовж кількох годин на день. Ці тривалі павзи засмучували авторку, яка була завжди сповнена творчими ідеями. «Рослинний» триб життя ставав для неї справжнім випробуванням.

Згідно з дослідженнями Олександри Вісич, індивідуальна парадигма написання твору Лесі Українки складається з таких етапів: задум; студійний етап (збирання / накопичування матеріалу); етап «забування»; інтенсивне писання («атака» образів); період «вилежування»; період «викінчування»; етап редагування. Зі своїми творчими імпульсами ділилась у листах із найближчими людьми. Особливо для неї була важлива ґрунтовна підготовка в жанрі драматургії. Коли відчувала, що процес визрівання художнього світу того чи того тексту завершений, повністю занурювалася в його написання у стані «непереможного настрою» або ж «la folie divine» (божественного безумства). В одному з листів до Людмили Старицької-Черняхівської письменниця так описує свої відчуття: «Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, – отоді вже приходить демон, лютіший за всі недуги, і наказує мені писати». Період «вилежування», що тривав часом по кілька місяців, ставав по суті остаточною перевіркою концепції. До того ж під час редагування була можливість подивитися на текст очима читача, звільнившись від творчого екстазу. До редагування ставилася дуже відповідально, оскільки, за словами Климента Квітки, «не любила давати до друку невигембльовані речі». Після завершення періоду інтенсивного викиду енергії Леся Українка зазвичай довго «приходила до пам’яті», навіть змушена була злягати в ліжко, відчуваючи повну виснаженість і пресинг недуг. «Захворіти як слід» після закінчення своїх найкращих драм стало для Лесі Українки закономірним явищем. Ритм життя письменниці передбачав працю «з гарячкою в крові», і після кожного твору – знесилення, причому їй, як здавалось, випадало слабувати «більше, ніж хорують жінки після породу».

Згодом писання все більше ставало для Лесі Українки невідступною мрією, манією, в останні роки вона проявляла певну недовіру до завершеного тексту, їй важливою була схвальна оцінка рукопису з боку найближчих людей. Проте водночас творчість для неї – своєрідна психотерапія, вона рятувала, надавала снагу жити, була сильнішою за «морфій». Отож Лесі Українці професійна місія літератора давалась високою ціною.