Серед друзів Лесі Українки є виняткові особистості, яких вона вважала своїми побратимами. Феномен побратимства, тобто прирівнювання дружби до родинних (кровних) зв’язків, має глибокі витоки, його складником є ритуал братання, зафіксований майже в усіх історико-культурних шарах. В Україні явище братання відоме зі скіфських часів, його культ був особливо високий у часи козаччини, зокрема відтворений у фольклорних записах Лесі Українки. Відома її поема «Віла-посестра», написана на основі сербського фольклору, присвячена висвітленню високих міжгендерних взаємин міфічної дівчини та юнака-воїна. Письменницю приваблювала в переказах про братання лицарська етика, шляхетність, жертовність, хоча водночас вона дуже високо цінувала професійне побратимство (la confraternité littéraire).

Для кого ж із сучасників Леся Українка стала посестрою?

Михайло Кривинюк (1871–1944) – український філолог, викладач, перекладач, лексикограф, інженер за фахом, просвітянин, учасник українського соціал-демократичного руху. Народився на Острожчині, навчався в Острозькій та Житомирській гімназіях, 1893 року вступив до Київського університету св. Володимира. Познайомилися Леся Українка і Михайло Кривинюк на весіллі Людмили Старицької та Олександра Черняхівського в Києві 1896 року. Незабаром Кривинюк і сестра письменниці Ольга взяли громадянський шлюб, відмовившись від вінчання відповідно до тодішніх антиклерикальних тенденцій; офіційно побралися тільки 1905 року. Леся Українка всупереч матері палко обстоювала право на власний вибір сестри та її обранця, представника активної молоді, що визнавала себе «драгоманівцями». Імпонували їй також особисті риси Михайла, які вона характеризувала винятково позитивно. Восени 1896 року Михайла Кривинюка заарештували, інкримінувавши розповсюдження нелегальної соціал-демократичної літератури. Леся Українка важко перенесла його п’ятнадцятимісячне ув’язнення в Лук’янівській тюрмі. Згідно з вироком Кривинюк два роки перебував на засланні в Астраханській губернії під гласним наглядом поліції. Повернувся до Києва 1901 року й відразу поїхав до Мінська, щоб стати єдиною опорою для Лесі Українки в трагічні дні її прощання із Сергієм Мержинським, життя якого гаснуло на  очах.

Згодом Михайло Кривинюк намагався матеріально утримувати сім’ю і водночас навчатися. По дорозі з Сан-Ремо у травні 1903 року Леся Українка провідала свого побратима в чеському місті Празі, де він студіював інженерну механіку в Празькому політехнічному інституті. Його навчання стало можливим завдяки чималій сумі, яку викроїла для нього зі свого бюджету посестра Леся. Особливо здружило молодих людей прагнення використати закордонні періодичні видання, аби розповідати про українську культуру, репрезентувати окремішність національної ідентифікації українців. Здебільшого Кривинюк проводив вакації в Україні, з родиною Косачів. 1907 року Михайло знову був заарештований в Острозі, але через три місяці його звільнили завдяки клопотанню Петра Косача.

В останні роки життя Лесі Українки Михайло Кривинюк фактично став видавничим агентом письменниці, йому вона надсилала свої нові тексти. Важка місія випала на побратима влітку 1913 року – стати розпорядником на похороні Лесі Українки в Києві.

На щастя, збережено епістолярні документи, які засвідчують унікальну комунікацію Лесі Українки та Михайла Кривинюка. З ним письменниця найщиріше ділилася світоглядними принципами та розгортала думки про нагальні цілі, які треба було досягти українцям заради своєї незалежности. У листах знаходимо штрихи портрета Михайла Кривинюка, якого посестра бачила «одважним і витривалим», неймовірно лагідним і надійним, шляхетним і делікатним. Сестрі Ользі вона зізнавалася: «Що до мене, то коли я називаю його своїм братом, то се не жарт і не марне слово. В яких би він відносинах не був до тебе, для мене він уже раз на завжди брат. […] ті страшні і незабутні для мене часи, що ми вкупі з ним пережили в Мінску зробили його мені ще ріднішим, показали мені всю одвагу і разом з тим ніжність його серця». Прикметно, що деякі листи до Михайла Кривинюка письменниця підписувала «Ваша сестра Леся».

За радянських часів Михайло Кривинюк пережив складні випробування долі. Він був притягнутий до фальсифікованої справи СВУ, насамперед як лексикограф, що працював над словниками української мови. В останні десятиліття свого життя Михайло Кривинюк відчував себе радше внутрішнім емігрантом. Попри скруту й недовіру сталінської системи самовіддано допомагав дружині в роботі над «Хронологією життя і творчості Лесі Українки», яку так і не встиг побачити виданою.

Безпосередньо побратимові Леся Українка присвятила ялтинські поезії «До товариша» (1897) та «Весна зимова» (1898), написані під час його ув’язнення.

Агатангел Кримський (1871–1942) – орієнталіст, історик української мови і літератури, дослідник фольклору, перекладач, письменник. Академік Омелян Пріцак назвав його «найкращим кримським подарунком Україні». Родовід визначного вченого й письменника сягає витоків із Криму, який став близьким і Лесі Українці. Наприкінці XVII століття його предок змушений був утекти з Бахчисараю. Народився Агатангел Кримський 1871 року в місті Володимирі-Волинському. Великий світоглядний вплив на нього справили роки київського навчання в Колегії Павла Галагана, після закінчення якої юнак вступив до Лазаревського інституту східних мов у Москві. Там почалася його наукова кар’єра, яка розвивалася досить стрімко, особливо після тривалих відряджень до Сирії та Лівану. Як учений, він здобув неабиякий авторитет, однак 1918 року покинув Москву заради Києва, де став одним із засновників і перших академіків Української академії наук. Цей вибір не був випадковим, адже, незважаючи на своє походження, Агатангел Кримський замолоду виявив себе палким українофілом, що привело його врешті-решт до української самоідентифікації.

Проте блискуча репутація – поліглот, автор понад 1000 публікацій, письменник – лише насторожувала репресивну систему, жертвою якої йому довелося стати. Помер в’язнем сталінського табору в Казахстані.

Ровесники Леся Українка та Агатангел Кримський із юних літ заочно стежили за творчістю одне одного. Вони познайомилися в підлітковому віці на концерті композитора Миколи Лисенка в Літературно-артистичному товаристві, хоч ця швидкоплинна подія була більшою мірою формальною. Поштовхом до їхнього справжнього зближення стала смерть Михайла Драгоманова. Саме тоді Леся Українка була глибоко зворушена словами одного з послідовних шанувальників дядька в листі до Михайла Павлика й вирішила особисто подякувати його авторові – Агатангелові Кримському. Надалі вони на короткий час зустрічалися спорадично, проте ніколи не втрачали одне одного з поля зору . Стосунки розвивалися, міцніли, хоча переважно йдеться про епістолярне спілкування.

Леся Українка цінувала в особі Агатангела Кримського виняткову ерудицію, широкий науковий кругозір, поєднаний із літературним смаком. До нього зверталася за консультаціями, ураховувала зауваження. Ділився з письменницею своїми рукописами й Агатангел Кримський. Водночас обоє були максимально відвертими у своїх оцінках, ніколи не впадали в улесливі компліменти, подекуди навіть бували різкими у своїх критичних вердиктах. Однак така щирість дуже багато важить для творчих людей, що прагнуть до самовдосконалення. Проте були і слова схвалення, які давали енергію творити далі. Наприклад, доглядаючи за хворим Сергієм Мержинським, Леся Українка знову з удячністю сприйняла підтримку побратима, який висловив захоплення її поезією: «…чим, справді, могла я з’єднати собі таку прихильність? Невже Вам могли так припасти до серця мої вірші, коли Вам одкрите ціле море світової поезії — адже в ньому всі мої друковані і недруковані думи і мрії мусять зникнути, мов крапля води дощової! Я, з моїм виключно безбарвним життям, з моєю отруєною душею, маю бути «сонцем»? Ідеалізуєте, дорогий товаришу!». Щиро раділа Леся Українка і книгам, які надсилав Агатангел Кримський, оскільки це були дуже рідкісні видання, що слугували для уточнення історико-культурного рівня концепцій її нових творів. Сам же Кримський був вражений тією високою відповідальністю, з якою Леся Українка ставилася до вивчення історичного тла хронотопу своїх майбутніх текстів, її науковою допитливістю, начитаністю, які далеко не всім ученим були притаманні такою високою мірою.

Відома драматична поема Лесі Українка «В катакомбах» присвячена «шановному побратимові Агатангелові Кримському», який, за свідченням авторки, долучився до її створення своїми міркуваннями й ідеями.

Своє ставлення до Лесі Українки Агатангел Кримський усебічно розкрив у мемуарах «Із спогадів щирого друга».