Леся Українка з дитинства виявляла музичний хист, а батьки подбали про відповідну освіту. З дев’яти років її почала навчати гри на фортепіано тітка Олександра Косач-Шимановська. Прагнучи забезпечити доньку професійним навчанням у Києві, перевезли туди й інструмент, на якому 1881 року їй давала уроки музична педагогиня Ольга О’Коннор, дружина композитора Миколи Лисенка. Навчання було ускладнене захворюванням лівої руки, однак дівчинка кохалася в музиці та проводила чимало часу за інструментом. Її виконання звучало і в Колодяжному: сюди «Лесине фортепіано» перевезли навесні 1885 року. Саме йому присвячена відома поезія «До мого фортеп’яно». Олена Пчілка відзначала високий рівень гри доньки, він не був схожим на «аматорський».

Лікування вимагало постійних переїздів юнки. Із сумом Леся Українка констатувала, що не скрізь мала можливість відводити душу за улюбленим інструментом. «Без музики – хоч вішайся», – писала вона в одному з повідомлень рідним, перебуваючи на курорті. Після наполегливого лікування письменниця знову і знову сідала за фортепіано, перемагаючи біль, і втішалася можливості музикувати. Інколи це робила з близькими людьми, наприклад, акомпанувала співу Шури Судовщикової, з натхненням грала для подруги Ольги Кобилянської, вносила свою лепту в сімейне дозвілля. «Як Леся грала, – згадує Ольга, – то ми всі сиділи тихесенько і слухали – не можна наслухатися її музики». Навіть доглядаючи за хворим Сергієм Мержинським у Мінську, Леся Українка грала на фортепіано, про що він просив її сам, або ж для того, щоб вгамувати свої переживання наодинці. Відомо, що чи не найбільше вона любила імпровізувати в темряві. Єдиною згадкою про публічний виступ Лесі Українки як піаністки є її участь у концерті, присвяченому Генріхові Гейне 1900 року.

На жаль, згодом письменниця зрозуміла, що не спроможна досягнути досконалої техніки через ваду руки. Однак охоче давала уроки гри на фортепіано молодшій сестрі Оксані. Під час перебування в Ялті 1898 року допомагала в музичних вправах дружині лікаря Мартироса Дерижанова. В останні роки розкіш музикування практично зникла з життя Лесі Українки, що певною мірою було зумовлене критичною оцінкою її можливостей Климента Квітки. Сама ж письменниця констатувала ці обставини як величезну втрату для самореалізації. Вона зізнавалася: «Мені часом здається, що з мене вийшов би значно кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт».

Найбільше Лесі Українці імпонували музичні твори-композиторів-романтиків, зокрема Франца Петера Шуберта, Роберта Шумана. Грала також твори всесвітньовідомих геніїв – Бетховена, Баха, Моцарта. Її виконавський репертуар зафіксував у своїх спогадах Нестор Гамбарашвілі: «Особливо вона захоплювала мене сонатою Бетховена «Quasi una fantasia», виконувала твори Ліста, Шопена, Моцарта, Шумана, Чайковського, дуже добре грала сюїту Гріга «Пер Гюнт», яка тоді щойно з’явилася». Цікавими є її епістолярні переліки п’єс, ноти яких Леся Українка намагалась отримати, аби збагатити свій репертуар. З-поміж них натрапляємо на Бетховена, Мендельсона, Гайдна, Вагнера та інших композиторів.

З цікавістю Леся Українка стежила за творчістю українських композиторів. Глибоку повагу відчувала до Миколи Лисенка, відвідувала його концерти, схвально оцінювала покладені на музику окремі її поезії, як-от: «Лисенко грав мені нові композиції на Гейне, і я прийшла од них в нестям, бо вони справді дуже гарні». У полі зору письменниці опинився доробок композиторів Михайла Завадського, Остапа Нижанківського, Анатоля Вахнянина та інших. Була переконана, що митці повинні сповна користуватися щедротами джерел народної творчости.

Як шанувальниця віртуозної інструментальної музики, принагідно Леся Українка відвідувала концерти. Велике враження на неї справила гра австрійського піаніста Альфреда Грюнфельда. Мала можливість слухати відомих тоді піаністів Юзефа Слівінського, А. Осипову, скрипаля Леопольда Ауера та інших. Обдарована до тонкої рецепції різних музичних інструментів та їхньої взаємодії в оркестрі, Леся Українка нерідко апелює до них у своїх художніх текстах. У партитурі художнього світу Лесі Українки функціює понад два десятки музичних інструментів, як-от: фортепіано (піаніно), орган, кітара, ліра (грецька й українська), арфа, бандура, мандоліна, лютня, скрипка, басоля, гуслі, цимбали, сопілка (дудка), флейта (свиріль, цівниця), сурми, дзвони, бубон, решітка тощо. Вони для неї – семіотичні знаки культури, що містять відлуння «світового оркестру» епох. У її доробку знаходимо численні приклади проникнення в нюанси інтермедіальної «мови» інструментів, здатних викликати катарсис у слухача.