Леся Українка виростала в часи репресій щодо української мови, яку в імперії проводили згідно з Валуєвським циркуляром та Емським указом. Останній був, зокрема, зумовлений вільнолюбними настроями в університеті св. Володимира в Києві та безпосередньо діяльністю її дядька Михайла Драгоманова. Прикметно, що до скасування мовних обмежень безпосередньо причетна мати Лесі Українки, яка була єдиною жінкою в делегації української інтелігенції до Петербурга 1905 року, що домагалася припинення національних утисків в Україні. Сама ж Леся Українка була однією з чотирьох підписантів листа 1907 року до тогочасного міністра народної освіти з проханням дозволити навчання в школі українською мовою.

Усупереч тодішнім панівним тенденціям майбутня письменниця була «вихована в українській мові», що було насамперед заслугою її матері, оскільки батько, хоч і був патріотично налаштований, але спілкувався переважно російською. Свою педагогічну стратегію Олена Пчілка визначає так: «Власне, я «навчила» і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше». Першою мовою читання і письма для Лесі Українки була українська. Свою відданість їй письменниця неодноразово висловлювала та проявила себе непохитним апологетом національної самоідентифікації в мовному середовищі. Українська мова була важливим сигналом для Лесі Українки й на побутовому рівні. Наприклад, містким є коментар до її прагнення зав’язати листовне спілкування з Ольгою Кобилянською в одному з листів до Михайла Павлика: «Нехай пише до мене якою хоче мовою, дасть біг, розберу, хоч, звісно, приємніше було б розмовляти по-своєму. Сподіваюсь, вона мені вибачить, що не по-німецьки відповідатиму, […] ніколи іншою мовою, як тільки своєю, листів не писала і, певне, не писатиму».

Рідне слово Леся Українка самовіддано вдосконалювала у своїх літературних шедеврах. Важко переоцінити її внесок в інтелектуалізацію української літературної мови, її авторські неологізми «провесна», «промінь» увійшли до загального вжитку. Щоб поширювати українську мову, бралася за переклади іноземних творів та стала лідером молодіжних тенденцій у цьому напрямі. Послідовно дбала про чистоту мови, зокрема як редакторка не допускала «москалізмів». Проте ніколи не вважала українську мову своєрідним цензом, індульгенцією і носія мови оцінювала передусім за його людськими рисами, національними пріоритетами, усвідомлюючи антипатріотизм показних українофілів.

Прагнення не споглядати світ через «російське вікно» зумовило Лесю Українку наполегливо вивчати мови європейських країн. Дослідники вважають, що письменниця знала десяток мов, отож є всі підстави вважати її поліглотом. Ще юнкою поставила собі за мету оволодіти «головними європейськими мовами», задля цього брала окремі уроки, але передусім  досягала поступу через самоосвіту. Охоче використовувала влучні лексеми та фразеологізми вивчених мов у листуванні, бралася за написання статей. Щоб досягати своїх наукових цілей, опанувала давньогрецьку й латинську мови. Свій рівень володіння іноземними мовами сама Леся Українка оцінила в листі до Михайла Павлика 27 березня 1903 р. «Французьку і німецьку мови я знаю далеко порядніше, ніж звичайно знають “перші учениці” різних гімназій та інститутів в Росії, знаю і теоретично, і практично остільки, що можу статті в тих мовах писати, а листи і поготів (навіть вірші німецьким білим віршем перекладала) […] Італьянську мову знаю тепер, у всякім разі, ліпше, ніж скільки треба, наприклад, в консерваторії співу, розмовляю тепер плавко і досить, щоб провадити ділову кореспонденцію. Англійську знаю теоретично (все-таки можу і вголос читати, не тільки очима) і можу без словника перекладати з неї. Якби мала учеників поляків, то знаю по-польськи стільки, скільки треба, щоб пояснити при лекціях». Водночас, перебуваючи в Болгарії, зацікавилася болгарською мовою. Згодом не втрачала бажання розширювати свої лінгвістичні можливості. Не може не зворушувати той факт, що за п’ять місяців до смерти Леся Українка почала вивчати іспанську мову.

«І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» – цей нетлінний заповіт Тараса Шевченка став дороговказом для Лесі Українки, і вірною йому вона залишалася до останнього подиху.