1884–1958 

Двоюрідний брат Лесі Українки

Світозар Драгоманов народився у сім’ї дядька Лесі Українки Михайла Драгоманова та його дружини Людмили 11 липня (29 червня) 1984 року в Швейцарії, поблизу Женеви. Був третьою дитиною в сім’ї, єдиним сином. У п’ятирічному віці Зоря разом із батьками переїжджає в болгарське місто Софію. Два роки навчався у французькій початковій школі (1891–1892), після чого хлопчика віддали в ліцей «Janson de Sailly» у Парижі. Упродовж 1892–1894 років мешкав у столиці Франції, де ним опікувалася родина батькових друзів Гольдштейнів.

Після смерті батька продовжив навчання в женевському коледжі Святого Антуана (1895–1897). У грудні 1897 року разом зі своєю сім’єю гостював у Косачів в Україні. Незабаром був зарахований до Четвертої чоловічої гімназії міста Києва, де вже навчався його кузен Микола Косач, яку закінчив 1904 року. На цей вибір певною мірою вплинула Леся Українка, що зафіксовано у подарованій їй випускній світлині Світозара.

Вищу освіту Світозар отримував у двох київських закладах –політехнічному інституті імператора Олександра ІІ (1904–1909) та комерційному інституті (1909–1915). Отримав диплом економіста з відзнакою.

Вже в студентські роки Світозар вступив до РСДРП. 1914 року одружується з Антоніною Шкурською (1889–1981), донькою начальника Жмеринського вузла. Молода сім’я проживала в Києві. 1915 року народжується його донька Людмила (1915–1986). Пізніше Світозар Драгоманов став батьком ще трьох дітей – сина Михайла, доньок Наталі та Аріадни.

У роки визвольних змагань долучився до державотворчих процесів в Україні. Був віце-директором одного з департаментів у Міністерстві праці Уряду УНР. Отримав посаду у Всеукраїнському союзі земств за часів Гетьманату. Коли більшовики захопили Київ, Світозар Драгоманов залишився у місті. Далі він шукав можливості працювати у різних установах, що підтверджує його послужний список: був членом колегії кооперативної секції державної ради народного господарства в Києві (1919–1920), завідував відділом газети «Сільський господар» (1919–1922), виконував обов’язки коректора та секретаря редакції журналу «Більшовик» та водночас декана агрономічного технікуму в селі Мироцьке (1920–1921), працював ректором Київського архітектурного інституту, поєднуючи цю роботу з лекціями в Інституті народної освіти (починаючи з 1922 року), згодом став проректором Київського художнього інституту. Паралельно Світозар Драгоманов намагався втілювати свої журналістські та творчі амбіції: співпрацював з газетою «Пролетарська правда» (до 1926 року), працював на студії «Укрфільм» (1926–1931).

Недовіра влади до української інтелігенції знищила успішну кар’єру Світозара Драгоманова. 1930 року він був відсторонений від наукової праці, його залучили у ролі свідка до справи СВУ. Уникнувши суворого покарання, брався за будь-яку роботу, переважно технічного характеру. Зокрема працював у державному технічному видавництві, консультантом Харківського науково-дослідного інституту комунальної гігієни (1933), у відділі обласної управи в Києві (1934–1935). Однак 1935 року сталінська «чистка» кадрів докотилася і до Світозара Драгоманова. Його було звільнено та позбавлено права на пенсійне забезпечення. Матеріально підтримували переклади з французької мови, які він робив на замовлення видавництва «Мистецтво».

Після окупації Києва німецькими нацистами влаштувався працівником Всеукраїнської спілки споживчих кооперативних організацій (1941–1943), був також науковим консультантом Музею-архіву переходової доби, який очолював історик Олександр Оглоблин. Попри пропагандистський характер цієї установи, вона висвітлювала культурне варварство більшовицької системи. Брав участь у вшануванні пам’яті Лесі Українки. 

1943 року Світозар Драгоманов виїжджає з Києва до Львова. Через рік перебирається до Праги, де недовго працював в Українському музеї визвольної боротьби. У 1945 році наступ Червоної армії зумовив його переїзд до німецького міста Регенсбурга, де пройшов табори Ді-Пі. Згодом відновив свою викладацьку діяльність, влаштувавшись професором в Український технічно-господарський інститут (Подєбради).

1951 року Світозар Драгоманов емігрує у США. Тут він розгортає свою активність як науковець, популяризатор творчості Михайла Драгоманова, очолив комісію Української вільної академії наук, зосередженої на вивченні спадщини свого батька. У 1954 році, коли влада штату Нью-Йорк видала хартію на відкриття школи під назвою «Український Технічний Інститут у Нью-Йорку», Світозар Драгоманов став її першим ректором.

Останні роки життя Світозар Драгоманов проживав у місті Рочестері, де й помер 1958 року та похований на міському цвинтарі.

Нині Світозар Драгоманов відомий передусім завдяки своїй літературно-публіцистичній спадщині. У царині літератури нон-фікшн він працював майже півстоліття. Його дописи були опубліковані в часописах «Слово», «Рада», «Городское», «Известия киевской городской думы», «Київська почта», «Дзвін», «Комашня», «Київська земська газета», «Народна справа», «Наша кооперація», «Кооперативна зоря», «Українська кооперація», «Робітнича газета», «Вестник кооперации», «Bulletin cooperation International». Поміж його робіт є спогади про Лесю Українку, статті «Вплив Михайла Драгоманова на Лесю Українку», «З переписки Лесі Українки з Михайлом Драгомановим». Основну увагу як дослідник приділяв осмисленню доробку свого батька та систематизації «Драгоманіяни».