1841-1895

Дядько Лесі Українки

Михайло Драгоманов – первісток в сім’ї Петра та Єлизавети Драгоманових. Народився 6 (18) вересня 1841 року в Гадячі. Люблячі батьки забезпечили хлопчику щасливе дитинство. Від батька він з вдячністю перейняв ліберальні погляди, любов до знань. У восьмиирічному віці вступив до Гадяцького повітового училища, яке закінчив 1853 року. Проявив здібності до географії, історії, мов, захоплювався античним світом. Наступним етапом його освіти стала Полтавська гімназія. У ній він виділявся поміж ровесників пристрастю до читання, різнобічними інтересами, серед яких важливе місце посідала політична історія. На останньому році навчання у Михайла виник конфлікт із адміністрацією гімназії через нібито його зухвале поводження з інспектором. Юнакові загрожувало виключення, але завдяки втручанню попечителя навчального округу Миколи Пирогова «виключення» змінили на «звільнення», що давало право на продовження освіти у вищій школі.

1859 року Михайло Драгоманов успішно складає вступні іспити на історико-філологічний факультет Київського університету. Ставши студентом, він ще більше заглиблюється у вивчення суспільних рухів та політичних процесів, залучається до громадської роботи в студентському середовищі. Університет Св. Володимира відзначався академічною свободою. Авторитет молодого Драгоманова дуже скоро визнали у Києві. Саме йому було довірено виступ над домовиною Шевченка у Києві під час перепоховання великого Кобзаря в Україні. У промові звучали пророчі слова: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець». 

Михайла Драгоманова вважають одним із засновників київської «Громади», в межах якої велася активна робота щодо пробудження національної свідомости у представників широких верств населення. Він приклав чимало зусиль для популяризації української літератури, історії, культури, народного побуту, права, брав участь в організації недільних шкіл.  У 70-х роках покоління громадівців порушило питання про політичну самостійність України, її шлях до незалежності, утвердження демократичних законів.

Водночас Михайло Драгоманов плідно працює як науковець, з-під його пера виходять історичні, етнографічні, філологічні, соціологічні праці. У публіцистиці він демонструє проукраїнську позицію, знаковою стала його світоглядна теза: «Поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем». Цілеспрямована діяльність громадівця впливала на спосіб мислення молодих українців.

Після навчання Драгоманова залишили викладати в Київському університеті. З 1864 року він читає лекції із всесвітньої історії, обіймаючи посаду приват-доцента. На ту пору Михайло Драгоманов уже відомий як публіцист, що порушує питання про становище селянства, національні права в Україні, критикує російський державно-бюрократичний централізм, пропагує ідеї автономії та федералізму, Паралельно студіює історію Риму. 1869 року публікує свою магістерську дисертацію «Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт».

У 1871 році Київський університет відряджає Михайла Драгоманова для поглиблення навчання за кордон. Упродовж майже трьох років він сумлінно працює в різних містах – Берліні, Празі, Відні, Флоренції, Гейдельберзі, Львові. На Галичині він розгортає політично-публіцистичну діяльність, намагаючись зробити свій внесок у розбудову громадського життя. Саме тоді він налагоджує широке коло діяльних однодумців.

Повернувшись до Києва, працює на посаді штатного доцента кафедри античної історії. У 1874–1875 роках у співавторстві з Володимиром Антоновичем Драгоманов видає двотомник «Історичних пісень малоруського народу». У громадській царині значну увагу приділяє діяльності в товаристві «Старої громади», де відстоює пріоритети свободи особистості перед класовими й національними інтересами. Не заперечуючи важливості національно-культурницької роботи, він все більше тяжіє до соціал-демократичної ідеології. Вільнодумство Михайла Драгоманова та його найближчого друга Микола Зібера в київській альма-матер імперська система сприйняла як виклик. Михайло Юзефович, помічник куратора Київського навчального округу у меморандумі на ім’я імператора звинуватив діячів українського руху в намірах створити «вільну Україну у формі республіки з гетьманом на чолі». Він же написав донос на доцента Михайла Драгоманова, що стало підставою для його звільнення з Київського університету за «неблагонадійність». 

Коли у травні 1876 року було підписано Емський указ, яким заборонялося українське друковане слово, київські старогромадівці вирішили перенести видавничу діяльність за кордон. У тому ж 1876 році «Стара громада» власним коштом делегує Михайла Драгоманова до Європи. Після нетривалих зупинок у Львові та Відні він оселяється в Женеві, де сповна віддається видавничій діяльності. Завдяки його організаторській роботі було видано низку книг українською, російською, кількома західноєвропейськими мовами, до його заслуг варто віднести публікацію багатьох позацензурних творів українських учених та письменників, зокрема «Кобзаря» Тараса Шевченка (1878). Упродовж 1878–1883 років у Женеві вийшло друком п’ять томів альманаху «Громада» – першого українського громадсько-політичного періодичного видання. Водночас Михайло Петрович стає все більш відомою людиною в Європі завдяки публікаціям в різних європейських часописах, порушуючи актуальні проблеми, які так чи так стосувалися України. 

У 1881–1883 роках Михайло Драгоманов редагує журнал «Вільне слово», опікується новими виданнями книг, пише політичні праці, поміж яких найбільш резонансними стають такі: «Вступне слово до Громади» (1878), «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Пропащий час – українці під Московським царатом (1654–1876)» (1880), «Історична Польща і великоросійська демократія» (1883). У них автор дає оцінку політичним рухам у Європі та попри заперечення «етнографічного націоналізму» відстоює ідею розбудови української політичної нації. В еміграції Драгоманов також продовжує свої фольклорні дослідження, видає працю «Нові українські пісні про громадські справи. 1764–1880» (1881) та двотомник «Політичні пісні українського народу XVIII – XIX ст.» (1883–1885). Завдяки його науковій та громадській діяльності Україна впевнено увійшла в європейський інтелектуальний простір.

Ідейні протиріччя Михайла Драгоманова зі «Старою громадою» призвели до втрати ним фінансування видавничих ініціатив. У 1889 році він приймає запрошення очолити кафедру загальної історії у новоствореній Вищій школі в Софії та переїжджає до Болгарії, де і пройдуть останні роки його життя. Це був багатий на результати період у житті Драгоманова як мислителя. З-під його пера вийшли такі праці, як  «Лібералізм і земство в Росії» (1889), «Чудацькі думки стосовно української національної справи» (1891), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893). У них автор засвідчує свою громадсько-політичну позицію, виступає за перетворення Росії на принципах федералізму й автономії, утвердження парламентаризму західного зразка у поєднанні із земськими органами самоврядування. Тоді ж він розпочинає роботу над своїми мемуарами, написав «Австроросійські спогади» (1889–1892). 

У приватному житті Михайло Драгоманов був відповідальним сім’янином. Після завершення університету 1864 року він одружився з акторкою Людмилою Михайлівною Кучинською (1842–1918). Їхнє вінчання відбулося 16 серпня 1864 роу. Дружина на довгі роки стала його помічницею, берегинею родинного вогнища. У подружжя народилось троє дітей – Лідія (1865), Аріадна (1877), Світозар (1884). Михайло Драгоманов підтримував тісні зв’язки з ріднею, що залишилась в Україні. Особливо теплі стосунки склалися у відомого лідера громадської думки і кумира молоді з племінницею, Лесею Українкою. Його вплив на світогляд письменниці важко переоцінити. Для юнки дядько став «компасом у світі знань». Вона цінувала його поради як літературного критика, фольклориста, бібліофіла, громадського діяча, що сповна відображає їхнє листування. Епістолярний діалог двох визначних особистостей розпочався 1888 року, коли дівчині йшов сімнадцятий рік. Під впливом дядька Леся Українка старанно студіює філософію, економіку, соціологію, всесвітню історію, вивчає іноземні мови, стежить за новими європейськими виданнями та періодикою. Бажання більш тісного спілкування з дядьком зумовлює поїздку Лесі Українки в Болгарію, де вона до того ж користується багатою бібліотекою професора Драгоманова. У присутності своєї племінниці Михайло Драгоманов передчасно помер 8 (20) червня 1895 року від розриву аорти. Похований в Софії за протестантським обрядом, де і нині зберігається його могила.

Племінниця переймалась спадщиною дядька, переписувала його листи, сприяла публікації епістолярію та доробку Михайла Драгоманова. Однак, зберігаючи любов і повагу до нього, Леся Українка не дублювала його погляди. Як зазначає Володимир Погребенник, «найголовніше те, що вона не зупинилась на дядьковій науці, а розвивалась і де в чому переросла М. Драгоманова».

Важливу роль Михайла Драгоманова для зростання самосвідомості українського суспільства високо оцінив Іван Франко, який назвав його «духовним батьком», «найбільшим публіцистичним талантом нашої нації», «могутньою постаттю», «правдивим учителем».