Єлизавета Драгоманова (до одруження – Цяцька)

1821-1895

Бабуня Лесі Українки

Єлизавета Цяцька народилася в Гадячі 7 (19) липня 1895 року у дворянській родині. Її батько, Іван Прокопович Цяцька, походив із старшинської родини, йому належав хутір в Гадяцькому повіті поряд з Монастирськими Будищами, де виріс Петро Драгоманов, майбутній чоловік Єлизавети. Її мати Єлизавети – Федора Петрівна Цяцька, з роду гадяцьких поміщиків Стишевських.

Типова сім’я небагатого поміщика не змогла дати освіту дівчинці. В «Автобіографії» Олена Пчілка писала про матір: «Цяцьківна була звичайна хуторянська панна. Читати вона вміла, навчив її дяк, але написати могла лише своє прізвище і ні слова більше – такою лишилась і до смерти». Однак згодом вона цікавилася літературою, охоче читала книги українською та російською мовами. Відзначалась багатьма здібностями, її розвинена інтуїція узгоджувалась з прагматизмом та розсудливістю. Сповна віддавалась господарюванню, але водночас тягнулась до прекрасного, постійно прагнула саморозвитку.

Єлизавета Драгоманова отримала від батьків у спадок 140 десятин землі у Гадяцькому повіті Полтавської губернії. 1839 року Єлизавета вийшла заміж за Петра Драгоманова. Її посагом був хутір Підварок (Вербняги) поблизу Гадяча, що складався з кількох хат, навколишнього поля, лісу, левади, садка та луків над річкою Грунь. У шлюбі Єлизавета Драгоманова-Цяцька народила трьох синів – Михайла, Івана та Олександра, трьох дочок – Ольгу, Варвару, Олену (з них дві померли замолоду). Виховуючи дітей, проявила неабиякий педагогічний хист, вміла налагоджувати з ними тісні контакти. Прищеплювала молодому поколінню Драгоманових любов до читання, прагнення до освіти, зацікавлення народною словесністю.

Переважно родина мешкала в придбаній чоловіком садибі, розташованій в центрі Гадяча на так званій Драгомановій горі. У Підварку налагодили справжнє фермерське господарство: спорудивши необхідні будівлі, розводили худобу. Впорядковувала роботу на хуторі Єлизавета, позаяк Петро Драгоманов не мав хисту до сільської праці. У побуті вона розмовляла по-українськи, навіть з сином Олександром, що спілкувався російською мовою. 

 1860 року Єлизавета Драгоманова овдовіла. На її плечі лягла відповідальність за велику сім’ю, виховання та освіту дітей. Беручка за натурою жінка за допомоги батька придбала ще 200 десятин землі та змогла давати лад великому господарству.

Після того як донька Єлизавети Драгоманової Ольга вийшла заміж, мати постійно провідувала її, зокрема 1870 року переїхала до Звягеля. 1871 року вона стала хрещеною матір’ю своєї онуки Лариси (Лесі). У перші роки її життя, бабутя приїжджала на Волинь, часом залишаючись «зимувати» у Звягелі, і постійно опікувалася дівчинкою, навчала її вишивати, шити, пекти булки. Коли старші діти підросли, Косачі почали регулярно виїжджати на гостини в гадяцький маєток бабуні «літувати». Перша така поїздка відбулась 1893 року, про неї згадує  Ольга Косач-Кривинюк: «Добре пам’ятаю бабуню і наше пробування в Гадячому у неї літом 1883 року. Бабуня була дуже привітна та ласкава до нас усіх, надто ж до своєї улюблениці-хрищениці Лесі». Про тісний зв’язок Лесі України з Єлизаветою Драгомановою («бабушкою») свідчать численні листи, в яких онучка розповідає про родинні новини та своє самопочуття, відтак вони стали важливими документами для вивчення біографії письменниці.

До останку Єлизавета Драгоманова проживала в маленькому драгоманівському будинку (флігелі) в Гадячі. Ольга Косач-Кривинюк подає таку інформацію про її смерть: «Є. І. Драгоманова, бабуся Лесі Українки, померла 23 червня 1895 р., за три дні після смерті М. П. Драгоманова, так і не довідавшись про смерть сина». Листування Єлизавети Драгоманової з дітьми та онуками було складене у величезній скрині. Цей спадок частково був опублікований, але повністю архів не зберігся.