1802-1860

Дід Лесі Українки

Петро Драгоманов – один з синів Якима та Ганни Драгоманових. Народився с. Монастирські Будища Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині с. Малі Будища Гадяцького району) у 1802 році.  Зростав у багатодітній сім’ї, в якій панували вільнодумні погляди. Як і всі сини колезького асесора Якима Драгоманова, отримав добру освіту. 1817 року вступив до Петербурзького вищого училища правознавства. Після закінчення навчання розпочав кар’єру службовця в канцелярії Військового міністерства у Санкт-Петербурзі, ідучи слідами свого успішного брата Олексія. Згодом продовжив працювати на різних посадах у Тимчасовій комісії для вирішення рахунків по закордонному відділу, у Тимчасовій контрольній комісії Комісаріатського департаменту Військового міністерства, у Провіантному департаменті.

Робота канцеляриста не була покликанням Петра Драгоманова, який мав широке коло гуманітарних інтересів. Володів кількома іноземними мовами (латинською, французькою, німецькою, англійською). Проявив здібності до літературної творчости. Писав переважно російською мовою, але в його доробку є також україномовні байки, що засвідчують тяжіння автора до популярного на той час бурлескного стилю. У 1828-1832 роках публікував свої твори в низці альманахів і часописів: «Північна зірка» (1829), «Північний Меркурій» (1831), «Гірлянда» (1831), «Літературні додатки до „Російського інваліда”». Йому була близька як лірика, так і проза. Автор оповідання «Золотий кубок», «Пікардська легенда». Загубленим вважається оповідання Петра Драгоманова «Ямщик», де він вдається до реалістичного письма. Є підстави визнати діда Лесі Українки талановитим перекладачем. Зокрема, він першим в Російській імперії здійснив переклади віршів Роберта Бернса.

1836 року Петро Драгоманов вийшов у відставку в ранзі урядовця VIII класу колезького асесора. Повернувшись на Полтавщину, купив садибу, розташовану в центрі Гадяча на пагорбі неподалік від Соборної площі та колишнього гетьманського замку. Працював на посаді виборного земського судді. 1839 року повінчався з Єлизаветою Цяцькою, донькою сусіда-поміщика. У подружжя було шестеро дітей: Михайло, Іван, Ольга, Варвара, Олена, Олександр. Як люблячий батько, Петро Драгоманов особливо дбав про інтелектуальний розвиток дітей, чому сприяла його багата бібліотека, перевезена з Петербургу, виховував у них шляхетні чесноти, національну гідність. У культурних традиціях сім’ї важливе місце надавалось плеканню пієтету до стародавнього побуту. Петро Драгоманов збирав народні українські пісні, деякі з записів передав професору Амвросію Метлинському, відомому поету і фольклористу. У світогляді батька, на думку сина Михайла, поєдналися християнські цінності та вільнодумство, започатковане філософією XVIII століття та Французькою революцією. У повсякденні він орієнтувався на демократичні ідеали. Мав розгалужене коло приятелів, що розділяли його погляди.

В останні роки життя Петро Драгоманов був засідателем повітового суду, приватним адвокатом, мав репутацію людини, що захищала права незахищених верств населення. Фінансово підтримував бібліотеку в Гадячі.

Помер у вересні 1860 року від аневризми серця, залишивши сиротами своїх дітей.

Старші нащадки Петра Драгоманова – мислитель і громадський діяч Михайло Драгоманов та письменниця Олена Пчілка – стали визначними рушіями поступу українського суспільства кінця ХІХ – початку ХХ століття.