Ольга Косач (до одруження – Драгоманова)

1849–1930

Мати Лесі Українки

Ольга Петрівна Косач вписала своє ім’я в українській культурі як визначна особистість, що залишила яскравий слід в етнографії, видавничій справі, громадській діяльності та письменстві. Добре знана у широких колах під псевдонімом Олена Пчілка, який сповна відображає натуру цієї невсипущої жінки, яка плекала національну культуру і торувала шлях для майбутньої незалежности України.

Ольга Драгоманова народилася 17 (29) червня 1849 року в м. Гадячі на Полтавщині. Була третьою дитиною у дворянській сім’ї Петра та Єлизавети Драгоманових. На становлення дівчинки та її інтересів великий вплив мав старший брат Михайло Драгоманов (1841–1895), що в майбутньому стане відомим вченим, одним з лідерів громадської думки в Україні.

Домашню освіту отримала вдома. На ту пору жіночих навчальних закладів було обмаль. Завдяки клопотанням брата Михайла Ользі вдалось потрапити у зразковий пансіон шляхетних дівчат Агати Нельговської у Києві, який вона закінчила 1866 року. Успішно засвоїла програму пансіону, проявила особливі здібності до літератури, німецької та французької мов. Проживаючи в київському помешканні брата, отримала досвід спілкування з передовою молоддю того часу, об’єднаної ідеями київської «Громади». Юнаки з середовища брата Михайла стали її друзями. Особливо приязні стосунки склалися в неї зі студентом Петром Косачем, із яким вона одружилася 22 липня 1868 року. Вінчалася молода пара у Хрестовоздвиженській церкві села Пирогова. Після весілля Ольга Косач приїжджає до чоловіка в Новоград-Волинський (Звягель), де він служив головою з’їзду мирових посередників. Через рік у подружжя народився первісток Михайло. 1871 року народилася друга дитина – донька Лариса, якій судилося стати письменницею Лесею Українкою. 1877 року сім’я поповнилася ще однією дівчинкою – Ольгою.

1879 року родина переїжджає до Луцька у зв’язку з переведенням Петра Косача. Зазвичай Ольга Косач зими проводила в Києві, щоб давати якісну домашню освіту своїм дітям. 1882 року Ольга Косач разом з дітьми перебирається до села Колодяжне Ковельського повіту, де Петро Косач побудував великий дім. Тут вона дбає про затишок садиби, формує спосіб життя усіх членів сім’ї, який поєднує аристократичні первні з близькістю до природи й народного життя. У Колодяжному народилось ще троє дітей Косачів: Оксана (1882), Микола (1884), Ізидора (1888).

Багатодітна матір проявила справжній педагогічний хист. Попри свій авторитарний характер, вона зуміла стала прикладом для своїх дітей. Послідовно дбала про широкий спектр домашньої освіти. Не покладаючись на офіційну науку, намагалась прищепити своїм дітям прагнення до постійного пізнання та самовдосконалення. Винятковою є її роль в оточенні своїх дітей українською мовою, оскільки в мові вона вбачала ключ до національної гідності і патріотизму. Ольга Косач запрошує у Колодяжне, Гадяч, урочище Зелений Гай на гостини їхніх друзів, сприяє плідній комунікації молоді, ініціюючи різні креативні конкурси. Маму Лесі Українки слушно вважають співзасновницею літературного гуртка «Плеяда».

Водночас Ользі Косач вдається приділяти багато уваги своїм особистим інтересам. Уже своїм іміджем демонструвала тяжіння до народного одягу, чим вирізнялася на тлі усталених стереотипів. На волинській землі вона цілеспрямовано вивчає багатство народної творчости – записує пісні, збирає орнаменти у місцевих вишивальниць. Ще 1876 року видала альбом «Український народний орнамент». Віхою у її  фольклорно-етнографічній діяльності є запис дванадцяти унікальних колядок в селі Запруддя та публікація наукової розвідки «Українські колядки» в журналі «Киевская старина» (1903). Успішно розвиває також власну літературну творчість. Розпочала її з перекладів, поступово розширюючи коло письменників, творчість яких вона презентувала українською мовою. З 1883 року Олена Пчілка публікувала свої оповідання і вірші у львівському журналі «Зоря». У 1884 року в альмансі «Рада» пробачила світ її перша поема «Козачка Олена». 1886 року стала авторкою збірки поетичних творів «Думки-мережанки». Дбаючи про залучення жіноцтва до самвиявлення у культурі та суспільному житті, 1887 року разом з письменницею Наталею Кобринською видала альманах «Перший вінок». Заслуговують уваги літературно-критичні праці Олени Пчілки, передусім присвячені Юліушу Словацькому, Семенові Надсону, Борису Грінченку та іншим письменникам.

Із 1895 року Ольга Косач переважно живе у Києві, бере активну участь у культурному житті міста, набирає ваги як громадська діячка. Вона увійшла до спільнот київської «Просвіти», «Литературно-аристократического общества», була однією з засновниць, а згодом членом правління «Українського клубу» та клубу «Родина». 1901 року «Київське літературно-артистичне товариство» відзначило 25-річчя літературної діяльності Олени Пчілки. З 1906 року письменницю запросили до редколегії журналу «Рідний край», а від березня 1907 року вона стала його редактором-видавцем. Із 1908 року часопис доповнив додаток для дітей та юнацтва «Молода Україна». У театральній царині стала відома як авторка комедії «Світова річ» (1908). Натомість у літературній творчості вона дедалі більше тяжіла до прози, з 1907 року почали виходити збірки її оповідань.

Знаковою подією у житті Ольги Косач стає відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві 1903 року, де всупереч офіційним приписам вона виголошує свій палкий виступ українською мовою. З початком революційної турбулентності 1905 року вимоги українських культурних діячів зростають. Ольга Косач стала єдиною жінкою у складі депутації, яка поїхала до Петербургу разом з Володимиром Науменком та Іллею Шрагом з метою домогтись скасування російським урядом заборони на українське слово. Вона належала до вузького кола авторитетних діячів культури того часу, які поставили підписи в заяві до імперського міністра освіти з вимогою дозволити навчання рідною мовою.

Важкою втратою для Олени Пчілки стала смерть сина Михайла 1903 року, а 1913 року – старшої доньки. Леся Українка померла на руках матері, яка була з нею до останку в грузинському містечку Сурамі. Однак і надалі Олена Пчілка намагається бути корисною у річищі самоствердження української культури. Вважала за необхідне писати і популяризувати книги українською мовою для наймолодших читачів, зокрема з-під її пера вийшли збірки «Зелений Гай» (1914), «Байки. Для сім’ї та школи» (1918), «Дві п’єски для дитячого театру» (1919) та інші.

Переїхавши до Гадяча, вона переносить у рідне місто редакцію «Рідного краю» і «Молодої України». У 1917–1919 роках редагує газету гадяцького земства, організовує аматорський дитячий театр. У 1920 році під час святкування дня народження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії Ольга Косач огорнула погруддя поета національним синьо-жовтим стягом. За її антибільшовицькі виступи була арештована, після чого була змушена покинути місто та виїхати в Могилів, до дочки Ізидори.

Із 1920 року Ольга Косач входила до етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук, активно співпрацювала з іншими комісіями – літературно-історичною, громадських течій, заходознавства. 1924 року вона повертається до Києва. За свій науковий доробок у 1925 році була обрана нештатним членом-кореспондентом ВУАН у галузі етнографії.

В останні роки життя зазнала сталінських репресій, спрямованих проти патріотично налаштованої української інтелігенції. Була під загрозою інкримінацій у справі СВУ 1930 року, і тільки її поважний вік унеможливив судилище над письменницею.

Померла Ольга Косач 4 жовтня 1930 року у Києві. Похована на Байковому кладовищі поруч з чоловіком, сином та донькою.

Дмитро Донцов одним з перших високо оцінив роль Ольги Косач у формуванні письменницького таланту її знаменитої доньки, наголошуючи: «В історії воюючого українства, і в галерії видатних українських жінок, – займе постать матері Лесі Українки одне з почесних місць». У 1991 році з ініціативи видавництва «Веселка» була заснована літературно-мистецька премія імені Олени Пчілки. У 2025 році, у Луцьку, видано найповніше на сьогодні зібрання творів Олени Пчілки у дванадцяти томах. До нього увійшли як художні тексти, так і літературно-критичні праці, публіцистика, спогади.