1841–1909

Батько Лесі Українки

Петро Антонович Косач продовжив чернігівську гілку родоводу Косачів. Народився у молодого подружжя Антона та Марії Косачів, котрі мешкали у Мглині на Чернігівщині. Був найстаршою дитиною в сім’ї. У семирічному віці втратив матір. Про осиротілих дітей дбала тітка Парасковія Степанівна Чернявська, старша сестра матері. Її характеризують як людину високоосвічену, добру, справедливу, вольову і цілеспрямовану. На все життя Петро Косач зберіг до неї відчуття пошани і вдячності. Зростав у мглинському пансіоні тітки. «У тому пансіоні, – як згадує Ольга Косач-Кривинюк, – разом з тітчиними ученицями наш батько одержував свою найпершу науку». Офіційну освіту почав отримувати у Чернігівській гімназії, де проявив здібності до математики, історії та літератури. Любов до літератури гімназисту привив його вчитель словесності – український байкар Леонід Глібов. Прикметно, що байки свого вчителя він зберіг у пам’яті на довгі роки та охоче декламував їх своїм дітям.

Після завершення гімназії 1859 року (за іншими відомостями – 1860 року) вступив до Петербурзького університету на математичний факультет, а вже через рік Петро Косач перейшов на правничий. Проте навчання у Петербурзі було перервано студентськими протестами, за участь у яких його було відраховано. Був учасником перепоховання Тараса Шевченка разом з київськими студентами, які доправляли домовину Кобзаря на траурному возі до церкви Різдва на Подолі. Ця подія, ймовірно, зумовила його рішення продовжити освіту в Києві. 1862 року Петро Косач успішно склав іспити на правничий факультет Київського університету Святого Володимира. Навчання завершив 1864 року, здобувши ступінь кандидата законодавства.

Трудовий шлях розпочав кандидатом на судового слідчого Київської палати карного суду (1964), згодом виконував обов’язки помічника управителя канцелярії судового відділу. На початку 1865 року отримав призначення на посаду секретаря Київського губернського відділу щодо юридичних справ селян.

Київський період у житті Петра Косача тісно пов’язаний із діяльністю міської «Громади», напівтаємна організація, що об’єднувала об’єднувала біля 200 осіб, здебільшого студентів та інтелігентів, випускників Київського університету. Громадівці взяли на себе місію культуртрегрів, а їхня просвітницька робота була спрямована на національне виховання та самоідентифікацію киян. Зокрема вони організовували недільні школи для дорослих, писали, видавали та розповсюджували навчальні посібники й так звані «метелики» (популярні книжечки українською мовою), записували фольклорний спадок українців тощо. Найбільшого розквіту громадівський рух досяг у 70-х роках ХІХ століття. Завдяки спільній роботі в товаристві однодумців Петро Косач познайомився з Михайлом Драгомановим, між молодими людьми склалися приязні стосунки. В одному з листів до матері Михайло Драгоманов так описує свого товариша Петра Косача: «Він належить до числа молодих людей, яких тепер іноді зустрічаєш: на вигляд нудний і глузливий, що уникає зовнішніх виявів ніжності й шанобливості, але насправді добрий і здатний любити та робити добро значно більше, ніж такі, що розкисають і розсипаються у вибаченнях; такі люди до того ж бувають майже завжди прямі і чесні». Особливо приязні стосунки у Петра Косача склалися з Миколою Лисенком, з яким вони разом винаймали житло неподалік будинку, у якому мешкав Михайло Драгоманов із дружиною. У цьому відбірному товаристві Петро Косач познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою, сестрою Михайла Драгоманова.

У 1866 році Петра Косача відрядили до Новограда-Волинського для виконання обов’язків голови з’їзду мирових посередників. Волинь сталі другою батьківщиною сина чернігівського краю. Проявивши себе сумлінним працівником, незабаром він отримав затвердження на цій посаді. В царській Росії ця відповідна посада була створена після скасування кріпацтва, коли у нових обставинах виникла потреба в посередниках між поміщиками та селянами, котрі мали дбати про мирне врегулювання спірних питань щодо розподілу землі. Так почалася волинська історія життя Петра Косача. На Волині він побудував успішну кар’єру, пройшовши наступні службові сходинки в установах мирових просередників Луцько-Дубенського та Ковельсько-Володимир-Волинського округів. 1899 року перевівся до Києва та завершив державну службу на посаді чиновника особливих доручень по селянських справах при Київському, Подільському і Волинському губернаторі (1902). За зразкову службу отримав ордени Св. Станіслава ІІ ступеня, Св. Анни ІІ ступеня, св. Володимира ІV ступеня. 1901 року йому було надано звання дійсного статського радника. Цей цивільний чин 4-го класу, що надавав право на спадкове дворянство, зазвичай був відзнакою для осіб, котрі обіймали високі посади.

Паралельно Петро Косач займався громадською роботою і не зраджував свої демократичні переконання. Його вчинки іноді сигналізували владі про неблагодійність шанованого чиновника. Наприклад, 1876 року за рекомендацією Київської Громади він призначив волосним писарем у Новоград-Волинському повіті Михайла Лободовського, українського етнографа, перекладача, учителя, який вів велику просвітницьку роботу, через що знаходився під особливим контролем жандармської системи. Через цей інцидент Петро Косач змушений був змінити місце служби та переїхати у віддалений Луцьк. Коштом Петра Косача (зазвичай анонімно) видано чимало книг, що стали віхами утвердження української культури. Саме йому завдячуємо виходом у світ першого збірника пісень Миколи Лисенка. Важко переоцінити його внесок як мецената в «Невеликий гурток Волинський», що відкрив для українського читача ім’я поета Степана Руданського (1880). Фінансував також видання членів своєї родини, низку українських періодичних часописів, альманахів. 

Для Петра Косача багато важила сім’я, яку він створив з Ольгою Драгомановою. Для багатьох було несподіванкою, що така вродлива і яскрава вдачею сестра вже відомого громадського діяча, доцента Київського університету Михайла Драгоманова, дала згоду на заручини з тихим і скромним Петром Косачем. Вінчання молодої пари відбулось 22 липня 1868 року в Христо- Воздвиженській церкві села Пирогів (поблизу Києва). На весіллі з боку молодого шаферами (свідками) були трохи старші за нього громадівці – історик Володимир Антонович і правник Олександр Кістяківський, яким судилося вписати вагому сторінку в українську культуру та державотворення. Весілля відбулося на літній дачі Драгоманових (урочище Китаєво під Києвом), після якого подружжя попрямувало у Новоград-Волинський. Попри різницю в темпераментах, жили дружньо. Уже через рік у них народився хлопчик Михайло, а за ним донечка Лариса. Упродовж подальших років у родині побачили світ ще четверо дітей – три дочки (Ольга, Оксана, Ізидора) і син (Микола). Петро Косач турбувався про родинні статки, отримував солідну службову зарплату (2 500 крб. щорічно), зарекомендував себе дбайливим господарем, давав лад землям, що були його власністю. Повсякчас намагався забезпечити велику сім’ю комфортним житлом. Особливо ретельно розбудовував садибу в Колодяжному, куди родина перебралася у травні 1882 року. Як стверджував старший син Петра Косача, «Колодяжне – оце власне „дома”, а решта, то це все так собі – межи іншим». Сюди постійно запрошували рідних і друзів, не шкодували коштів для утримання великих літніх «колоній».

У сім’ї Петро Косач користувався неабияким авторитетом. Його цінували за невсипущу турботливість, щедрість, надійність. У тісному колі рідних і друзів його знали як людину начитану, ерудовану, справедливу, зазвичай скептичну. Іронічні висловлювання «старого Косача» нерідко повторювали і передавали наступному поколінню нащадків. Особливо теплі стосунки у нього склалися зі старшою донькою. Відомо, що з-поміж усіх шести дітей Леся найбільше була схожою на тата, як зовнішністю (статурою, рисами обличчя, світлим кольором волосся та очей), так і вдачею, обидвоє були однаково «лагідні та добрі безмежно», але так само «могли страшенно скипіти». Поважаючи її літературний талант і право на усамітнення, спеціально для Лесі Українки батько побудував на обійсті в Колодяжному так званий «білий» будиночок (1890). До останку піклувався про матеріальне забезпечення доньки, зокрема після її одруження з Климентом Квіткою надсилав їй кошти, отримані за продаж землі побіля села Торчин на Волині. Востаннє він побачився з Лесею восени 1908 року, спеціально приїхавши до доньки і зятя в Ялту, вже бувши тяжко хворим. Через кілька місяців, 2 квітня 1909 року Петро Косач помер від сердечної недуги. Його поховали у Києві, на Байковому кладовищі, біля могили сина Михайла. Батько Лесі Українки залишив про себе добру пам’ять як патріот України, високоінтелігентна людина, янгол-охоронець своєї доньки, наділеної унікальним талантом слова.