Лідія Шишманова (до одруження – Драгоманова)

1865–1937

Двоюрідна сестра Лесі Українки

Старша донька дядька Лесі Українки Михайла Драгоманова та його дружини Людмили народилася у Києві 17 жовтня 1865 року. В дитячі роки Лідія разом із сім’єю проживала три роки за кордоном, що було зумовлено науковим відрядженням батька. Триб життя родини сприяв засвоєнню різних мов. Окрім української, розмовляла німецькою, російською, французькою, італійською. 1876 року, у зв’язку з вимушеною еміграцією Михайла Драгоманова, дівчинка з мамою приїхали до батька у Відень, а потім родина перебралася до Швейцарії, яку вважала своєю другою батьківщиною. В Женеві Лідія отримувала освіту приватно, що дозволило їй вступити до Женевського університету на філологічний факультет. Полем її зацікавлень були порівняльна історія літератури, філософія, історія мистецтв.

Лідія мала хист до музики. Пройшла курс навчання гри на фортепіано в приватній консерваторії та навчалася співу. Володіючи сильним голосом, виконувала низку оперних партій та арій, написаних для меццо-сопрано. Студентські роки Лідії Драгоманової завершились 1885 року. Тоді ж вона розпочала перекладацьку діяльність. Її першим перекладним твором французькою мовою була «Марія» Тараса Шевченка.

1866 року познайомилася з болгарським студентом Іванам Шишмановим (1862–1928), з яким взяла шлюб у Болгарії 1888 року. Того ж року переїхала до Софії, де незабаром народила сина Дмитра (1889–1945). Активна за натурою, Лідія Шишманова брала участь у культурному житті міста. Створила Болгарське музичне товариство (1893), була однією з засновниць софійських літературних салонів. Під час приїзду Лесі Українки в Болгарію (1894–1895) завдяки безпосередньому спілкуванню сестри особливо зблизилися. 1897 року разом із чоловіком та сестрою Аріадною відвідала Україну.

Після смерті батька Лідія Драгоманова продовжувала громадську роботу та самореалізацію у журналістиці. 1899 року дебютувала як театральна критикиня. Була дописувачкою української газети «Рада» (1911–1913). Набувши авторитету, вела рубрики «Театральна хроніка» і «Музична хроніка» у журналі «Свободно мнение» (1913–1915). Співпрацювала з різними організаціями української еміграції, зокрема з «Українсько-болгарським товариством», першим очільником якого був її чоловік. Брала на себе чимало функцій у заходах на вшанування українських діячів культури та презентації українського мистецтва в Софії. 

Після передчасної смерті чоловіка Лідія Шишманова укладає його неопубліковані та незавершені твори. Проявила себе як мемуаристка, зокрема її перу належать спогади про батька та Лесю Українку. Водночас свою енергію віддавала різним прогресивним спільнотам, як-от: «Товариство за мир і свободу», «Ліга англомовних». Пріоритетом для неї були жіночі організації, належала до «Клубу болгарських письменниць» та «Жіночого союзу». У 1935 році в Софії урочисто відзначили 70-річчя від дня народження і 50-річчя літературно-громадської діяльності Лідії Шишманової, вона отримала в нагороду Дамський хрест від болгарського царя Бориса ІІІ. Таке визнання до неї прийшло насамперед внаслідок багаторічної популяризації творчості болгарських письменників у Європі: вона переклала французькою мовою твори Івана Вазова, Миколи Райнова, Йордана Йовкова, Анни Камєнової, Рачо Стоянова. Вагомим надбанням стали її переклади болгарських релігійних легенд, опубліковані окремою книжкою в Парижі 1896 року.

Померла Лідія Шишманова 7 лютого 1937 року та похована на Софійському кладовищі в родинному склепі Шишманових.