Український козацько-старшинський рід Драгоманових має грецьке походження. Принаймні цю версію підтримували в родині Косачів, зберігаючи міфологізовану пам’ять про молодого прибульця з Греції, освіченого і хороброго, що якимсь чином знайшов в Україні свою другу Батьківщину. Леся Українка в листі до брата Миколи жартома писала: «Таки видно, що ми з тобою еллінського роду». Слово «драгоман» походить з арабської мови і вживається в Україні з XII століття. Його первісне значення – тлумач, посол, перекладач. Вочевидь воно закріпилося за предками Лесі Українки внаслідок служби на вказаній посаді у війську.

Найдавніші відомості, збережені в архівах, стосуються патріарха роду Стефана Драгоманоса, прапрадіда Лесі Українки. За родинними переказами, зафіксованими Оленою Пчілкою, предки Драгоманових перебували на дипломатичній службі у Богдана Хмельницького. У судовому документі 1784 року стверджуються такі факти. Стефан Драгоманов, син Юрія, 1728 року служив у Переяславському полку, згодом отримав чин значкового товариша, а в 1756 році офіційно призначений війтом переяславського магістрата (тобто по суті міським головою Переяслава). У цьому почесному чині він помер 1768 року.

Його син Яким (Аким Степанович) продовжив торувати шлях службовця. Малоросійською колегією він був призначений на посаду військового канцеляриста, проявив себе як старанний працівник, за що отримав чин військового товариша, виконував обов’язки військового скарбничого. У відставку вийшов у чині полковника. Також був колезьким асесором (цивільний чин, який до 1845 року надавав право на отримання статусу спадкового дворянства). На основі доведеної столітньої шляхетної служби роду на відповідальних посадах отримав дворянський титул.

Дружина Якима Драгоманова Анна Колодяжинська була дочкою полкового гадяцького судді Якима Колодяжинська. Її посаг складали нерухомість та кріпаки в Гадяцькому та Лохвицькому повітах, що підтверджувала виписка з гадяцького суду 1777 року. Зокрема власністю подружжя були хутір поблизу с. Сергіївки Лохвицького повіту та земля в селі Монастирські Будища поблизу Гадяча. Відомо, що в подружжя було восьмеро дітей – сини Іван, Олексій, Яків, Петро й доньки Параскевія, Ганна, Олена та Єлизавета. Кар’єра синів складалася по-різному. Іван дослужився до звання капітана-лейтенанта в артилерійських військах і пішов у відставку, не досягнувши тридцятирічного віку. Олексій (1788–1856) успішно просувався по службових сходинках до посади керівника канцелярії Військового міністерства в Петербурзі. Там же працював три роки його брат Яків, але обрав для себе військову службу в Полтавському полку. Вільнолюбні погляди Якова зумовили його зв’язки з Товариством об’єднаних cлов’ян, яке підтримував декабристський рух. Учать у повстанні на Сенатській площі не брав, оскільки на ту пору перебував у шпиталі. І все ж постав перед судом та поніс покарання – трьохмісячне ув’язнення у Дінабурзькій фортеці. Перебував під таємним наглядом за місцем подальшої служби у Староінгерманландському піхотному полку. Інакомислення Якова Драгоманова глибоко закарбувалося у свідомості нового покоління Драгоманових. Водночас він мав схильність до літературної творчости: у кінці 1830-х років публікував свої вірші в альманахах «Північний Меркурій», «Гірлянда», «Син батьківщини». Творчість Якова Драгоманова засвідчує інтерес до давньогрецьких мотивів.

Безпосередньо гілку роду Лесі Українки продовжив Петро Драгоманов.

За визначенням Оксани Забужко, творчість Лесі Українки «…розвинулася зсередини тієї культури, котра сама була генетично лицарською – з культури колишньої козацької шляхти, яка в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. видала в українській інтелектуальній, політичній і церковній історії свій останній сплеск воістину передсмертної “краси і сили”».